Українська учительська семінарія Сестер Василіянок як осередок духовної формації української молоді (до 100–річчя від дня утворення)

Навряд чи знайдеться в Дрогобичі ще один такий навчальний заклад, в історії якого будинок став своєрідним артефактом, а сама інституція – ще одна сторінка в незвичайній історії будівлі. Мова йде про Дрогобицький музичний фаховий коледж ім. В.Барвінського (в минулому – музичне училище), який зручно розташувався в центрі міста Дрогобича на вулиці Музичній. Сьогодні – це вулиця однієї будівлі, а в минулому – жвава урбаністична артерія, по якій містяни та ремісники наповнювали гомінким життям центр міста. Саме на цій вулиці імені С.Конарського церковне товариство «Єпархіальна допомога» у 1920–1939 роках утримувало будинок, в якому переплелася історія двох навчальних закладів: української жіночої приватної семінарії Сестер Василіянок та Дрогобицького музичного фахового коледжу ім. В. Барвінського. І 2020 рік став поєднанням двох ювілеїв: 100–річчя від дня заснування семінарії і 75–річчя утворення музичного училища. Такі різні за назвою – і так багато мають спільного в своїй історії формування освітництва в Дрогобичі, у плеканні та вихованні української еліти.

Українська приватна семінарія Сестер Василіянок розпочала свою діяльність 1 листопада 1920 року. За 20 років існування вона діяла в Дрогобичі як освітній та культурний осередок, і не поступалася фаховим рівнем інституціям державного підпорядкування.

Сестри Василіянки оселилися в Дрогобичі на початку 1920-го року і їх поява була зумовлена із потребою відкриття в місті учительської семінарії. До початку ХХ ст. у Галичині учительські семінарії були єдиними навчальними закладами для дівчат і мали значний вплив на формування української, насамперед педагогічної, інтелігенції. Семінарії належали до середнього ступеня підготовки вчителів і задовольняли потребу шкільництва у великій кількості кадрів для народних шкіл, так як вчитель з вищою освітою не прагнув працювати в сільській школі. Семінарії користувалися великою популярністю серед населення: у них навчалися незаможні учні, які не могли здобути освіту в гімназії чи в реальній школі.

У своєму зверненні до Високої шкільної ради крайової у Львові від

9 грудня 1929 року перша настоятелька дрогобицької чернечої спільноти ігуменя Емілія Тимочко писала (мова оригіналу): «Монастир СС Василіянок отворив в Дрогобичі в сім шкільнім році приватну жіночу учительську семінарію і школу вправ, щоби подати можливість в теперішніx часаx виїмкової дорожнечі побивати фахове учительське образованє тим дівчатам, якиx матеріальне положенє не позволяє побирати його в нечисленниx публічниx семінаріяx жіночиx. Монастир хоче бодай вчасти тим чином запобігти великій недостачі учительськиx сил в краю».

Українська жіноча учительська семінарія СС Василіянок розпочала навчання за усним дозволом тодішнього куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського. Згідно вимог було відкрито одразу 4 курси і семінарія стала повним навчальним закладом. Перші два роки українська учительська приватна семінарія Сестер Василіянок існувала на праваx усного дозволу куратора. 07 серпня 1922 року рескриптом Міністерства віросповідань та освіти за № 19121/І вона отримує право на офіційну діяльність. 30 грудня 1924 року Міністерство віросповідань і освіти рескриптом № 20216/І надає українській учительській семінарії СС Василіянок право публічності, що створило умови ученицям складати іспит зрілості (матуру) в Дрогобичі. До цього часу семінаристки захищали випускні іспити у Перемишлі. Відтепер навчання в семінарії тривало повних

5 курсів. У 1930–1931 навчальному році семінарія отримала право державності (прилюдності): польська влада внесла український учительський семінар у державний реєстр, що дало змогу семінаристкам по закінченні п’яти курсів отримувати диплом державного зразка. Семінарія стала підлягати Кураторії Львівської шкільної округи, і з подачі цієї влади заклад інспектували краєві шкільні інспектори.

Із восьми приватних учительських жіночих семінарій, які діяли в Галичині на той час, тільки у двох з них навчання велося українською мовою: в Дрогобичі та Львові. Українська учительська семінарія СС Василіянок, як і всі семінарії у Польщі того часу, була утраквістична (двомовна). Інспектори Львівської Кураторії шкільної освіти звертали увагу на обов’язковість використання польської термінології на уроках математики та природознавства. В українській учительській семінарії СС Василіянок в Дрогобичі головні предмети (історія, географія, наука про сучасну Польщу) і педагогічні дисципліни викладалися тільки польською мовами.

У семінарії вивчалися всі предмети шкільного циклу: катехизм, мови руська (українська), польська, німецька, історія від давніх часів до новітнього періоду, природознавство, фізика, математика, малюнок, спів, руxанка, хімія, географія, основи анатомії, пропедевтика філософії. На старших курсах додавалися предмети педагогічного циклу: психологія, педагогіка із логікою, історія виховання, методика. Семінаристки проводили практичне навчання в школі вправ, яка діяла в одному із семінарією приміщенні.

В програму навчання всі п’ять років входила ручна праця. Дівчата займалися шитвом (оволодівали різними швами, шили дитячі сорочки), церували панчохи, гачкували. В семінарії були також роботи із деревом: на верстатах семінаристки виготовляли хрестики, рамки, ручки, ножі для розрізання паперу, нескладні іграшки, виплітали із лози. Цим вони заробляли на утримання семінарії: вироби продавалися в крамничці, яка знаходилася у партері будівлі.

Велика увага надавалася музичній освіті семінаристок. Протягом п’яти років в навчальній програмі були уроки зі співу. Урок включав в себе знання теорії і окремо – сольфеджіо. Учениці вивчали нотну грамоту, співали пісні, писали музичний диктант. Важливе місце у навчальному процесі займали уроки гри на скрипці. Брак вміння володіти цим музичним інструментом міг бути підставою недопущення до складання державних іспитів, про що свідчать протоколи учительських конференцій (аналог педагогічної ради). У семінарії із числа учениць був організований ансамбль скрипалів («смичковий оркестр»), який брав активну участь в різних урочистостях, організованих навчальним закладом. Функціонував хор під керуванням

о. Северина Сапруна.

Навчальний процес був матеріально досить добре забезпечений, не дивлячись на мале фінансування закладу. У семінарії функціонували кімната для проведення уроків ручної праці із повним забезпеченням верстатів та знаряддя, лабораторія для фізики та хімії. Для біологічних досліджень закуповувалися різні препарати, зразки, а також для дослідів призначався невеликий шкільний сад (на місці якого сьогодні знаходиться спортивний зал музичного коледжу). Існувала велика бібліотека на 1201 примірник.

Велика увага надавалася виховному процесу. Для самовиховання в семінарії діяли різноманітні гуртки, зокрема, театральний та спортивний. Влаштовувалися вечори декламацій та доповіді із дискусіями, на якиx були присутні і вчителі. Згадуються також Марійська дружина, гурток самоосвіти (польською та українською мовами), педагогічний гурток, який розглядав питання педагогіки та методики. Семінаристки організували «касу взаємодопомоги», крамничку, підписку на часопис «Шкільний приятель». Активним було дозвілля учениць. Вони відвідували кінофільми, класичні вистави, вокально-музичні виступи найкращих приїжджих митців. Дівчата організовували аматорські вистави, зокрема, на честь Тараса Шевченка, і в яких брав участь смичковий оркестр з числа учениць.

У семінарії під керівництвом Івана Чмоли, відомого в Галичині військового та педагогічного діяча, діяв осередок Пласту (31–й курінь імені Софії Галечко, однієї з перших у світі жінки – військовички). Колір куреня був вишневий. Пластунки проходили стройовий і фізичний вишкіл за місцем проживання, а також у поxодаx та польових таборах, вивчали історію свого краю, доглядали за могилами воїнів УСС, влаштовували різноманітні конкурси на патріотичну тематику.

Серед директорів семінарії найбільшу повагу заслужив професор Микола Грегорійчук. Про нього у звітах шкільних інспекторів говорилося як про працьовиту людину, що «віддає серце закладу». Директор семінарії відповідав тільки за навчальну частину. Виховательками та адміністраторками були Сестри Василіянки. Кожен курс мав свою господиню (аналогічно сучасним кураторам у вищиx навчальних закладах). В кінці навчального півріччя господині курсу подавали письмовий звіт про стан успішності семінаристок. Щороку в семінарії в середньому навчалося 90–100 учениць.

В учительській приватній семінарії СС Василіянок працювали викладачі з вищою освітою. Більшість з них свого часу закінчували філософський факультет у Львові (Онуфрій Гадзевич, Ольга Чайковська, Олекса Кущак, Микола Грегорійчук, Іван Лазор). Професійну освіту мали і Сестри Василіянки.

Серед викладачів особливо хочеться виокремити постать о. Северина Сапруна (1897–1950), який також був композитором, диригентом, педагогом, музично-громадським діячем, одним із ініціаторів відкриття філії Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Дрогобичі. У семінарії о. Сапрун викладав релігію (катехізм) та спів до 1923 року. Надалі він очолив філію Вищого музичного інституту в Дрогобичі, якою керував як директор до 1931 року. Прикрашає сонм викладачів української учительської семінарії ім’я Наталії Мілян (Мілянівни) (1896–1942), відомої на той час скульпторки. Вона була першою українкою, що навчалася у Краківській Академії мистецтв (1920–1925) і по закінченні студіювання викладала в семінарії малювання та ручну працю.

За соціальним станом дівчата належали до різних верств населення:від дітей рільників, робітників, ремісників до урядників і представників української інтелігенції Дрогобича. Семінаристки проживали як в Дрогобичі, так і поза його межами, винаймаючи житло в місті або в інтернаті (інституті) при семінарії. За віросповіданням більшість належала до греко-католицької конфесії. Були окремі випадки навчання дівчат іудейської віри та латинського обряду.

Семінаристки носили семінарський однострій, який був однаковий для всіx семінаристок у Польщі, і носіння якого було обов’язкове. В однострій входили плісирована спідниця, блузка з гумкою в поясі, шовкова чорна кокарда на блузці і плюшева беретка з літерою «С» збоку. Дівчата дуже пишалися своїм одностроєм і берегли його.

Сестри Василіянки запровадили в інституті строгу дисципліну. Семінаристки без згоди батьків не мали права будь-куди ходити, крім церкви Святої Трійці. При порушенні режиму чи вільному поводженні із хлопцями загрожувало виключення з семінарії.

Плата за навчання становила 540 злотих на рік (до порівняння – добра корова в ті роки коштувала 80–90 злотих). По закінченні семінарії дівчата, які не могли знайти роботу вчителями, працювали в дитячих садкаx, в українських інституціяx, в приватних канцеляріяx лікарів та адвокатів.

1936 року українська учительська семінарія припинила роботу і почала функціонувати як гімназія із чотирикласним навчанням та із продовженням у перспективі як педагогічний ліцей. Із першим приходом радянців у вересні 1939 року розпочалася реорганізація навчальних закладів у Дрогобичі і Сестри Василіянки залишили приміщення, тим самим призупинивши навчальний процес у гімназії.

Сьогодні в приміщенні оновленої будівлі веде освітянське та творче життя Дрогобицький музичний фаховий коледж ім. В.Барвінського і який цьогоріч так само святкує свій ювілей – 75-річчя від дня заснування навчального закладу. Музичний коледж став своєрідною реінкарнацією учительської семінарії: обидві інституції об’єднані векторами формування освітництва в Дрогобичі, плеканням та вихованням української еліти.

Юрій Чумак, Ольга Сеник

викладачі ДМФК ім. В.Барвінського