Володимир Гущак – символічна “Ватра” своїх умінь і мрій
Володимир Гущак. Одна із найколоритніших постатей у хоровій культурі Стрийщини. Розмірковуючи про його чималий життєвий і творчий доробок, пересвідчуєшся у тому, що нерідко справжній митець упродовж усього свого життя намагається залишити по собі якийсь слід, за яким прийдешні оцінюватимуть його земну сутність і мистецьку значущість. Хтось будує Господній Храм, хтось храм власного раю, а хтось своєю жертовною повсякденною працею намагається і, зрештою, таки розпалює ватру пісенної духовності, кожна іскринка якої, западаючи у людське серце, зігріває його на добру долю і погожу життєву днину, щоби у цілому земному світі було більше життєвого світла і людського тепла.
Для митця, зазвичай, притаманна особлива харизма, з якою він входить у життя. Його тонка душа, почасти, довго шукає свого пристановища, піддаючись людському осуду, зневазі, а, подекуди, й цькуванню. Проте, мистецтво, в яке він увірував, як у релігію людського духа у всіх життєвих перипетіях стає для нього тією надійною кладкою, по якій він прямує під благословення Всевишнього.
За влучним висловом великого Вольтера: «Якщо ти хочеш відкрити душу Богові, звернися до музики». Бо саме вона – музика, мов королева всеосяжного людського духа, здатна провести справжнього митця несхибною земною дорогою, не зважаючи на оточуючу фальш і дисгармонію до слави і неудаваного визнання прийдешніми поколіннями.
Заслужений працівник культури України Володимир Андрійович Гущак – відомий діяч хорового життя Галичини. Вроджена скромність та інтелігентність якось, по-особливому, вирізняють його витончену музичну натуру серед усього загалу музичних діячів краю.
Народився Володимир Гущак 3 жовтня 1941 року у селі Мацошин (нині Жовківський район Львівської області) у простій українській сім’ї. Його батько, Андрій Іванович був залізничником, мама Агафія Мартинівна (з Косіків) – проста селянка. Проте, багата душа батьків на добре слово та дзвінку пісню сповна передалася синові Володимиру. Поряд з батьками, великий вплив на формування світогляду хлопця зробив дідусь (по батьковій лінії) Іван, мова котрого іскрилася переливами різних оповідок, билиць, приказок. Іванові Гущакові був притаманний неординарний розум, позаяк, не скінчивши жодних шкіл, він спромігся бути вправним управителем у панському маєтку, а згодом вести господарку місцевого ксьондза, при цьому, досягаючи добрих успіхів. Односельцям запам’ятався тим, що першим придбав собі елегантний чорний костюм, який одягав на святкові Богослужіння та урочисті події села, а також тим, що був одним із ініціаторів придбання українською громадою села повного комплекту духового оркестру, що, на той час, було неабиякою подією-витівкою.
Якось дідусь виміняв в одного пиячка у сільській корчмі скрипку, яка згодом для Гущаків стала своєрідною музичною реліквією. І хоча сам не знав нотної грамоти, проте, як умів, самотужки опанував гру кількох мелодій і передав цю нехитру науку своєму синові Андрієві, котрий разом з друзями-односельчанами створив власну весільну капелу, граючи на усіх сільських весіллях, забавах, фестинах. Про своєрідне звучання цієї капели добра слава ширилася доокруж, адже неповторність тембру скрипки, басолі, цимбал, цитри у супроводі чіткого ритму бубона додавали неповторного настрою кожному святковому сільському дійству.
Цікаво, що тогочасний Мацошин не славився своїми хорами, як то було характерно для більшості сіл Галичини, проте інструментальна музика у виконанні сільських самоуків була у великій повазі. А ще незабутні вистави сільського театру: «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, згодом «Фараони» Олексія Коломійця були тими духовними оазами, у яких внутрішній світ малого Володимира прагнув до власного розвитку та самоутвердження.
Після закінчення Мацошинської семирічної школи Володимир продовжує навчання у Жовківській середній школі, де поряд із вивченням програмних дисциплін розпочинає своє входження в музику. Попередні намагання батька навчити музичної грамоти у знаного у Жовкві годинникового майстра і скрипаля на прізвище Татомир, через високу плату за навчання (150 рублів на місяць) не увінчалися успіхом і тому свої перші ази музикування хлопець осягав самотужки, завдяки абсолютному музичному слуху і щоденній грі на скрипці. Згодом, згуртувавшись зі своїми шкільними товаришами, він створив невеличкий інструментальний ансамбль, який невдовзі здобув певну популярність і перемоги на районних та обласних конкурсах-оглядах шкільної самодіяльності. Мелодія «Київського вальсу» Платона Майбороди у виконанні хлопців набула своєрідної «хітовості» на шкільних урочистих заходах, які неможливо було уявити без виступу улюбленого багатьма колективу.
У 1958 році, після закінчення школи, Володимир був окрилений бажанням вступити до Львівського університету імені Івана Франка на факультет журналістики, адже в школі добре писав твори і мав неабиякий потяг до літературного переосмислення подій, фактів і, загалом, життя, що оточувало його. Плани хлопця змінив батько, котрий суворо наказав «не займатися дурницями, а здобувати фах, з якого, у майбутньому, можна буде їсти хліб». На думку батька таким фахом могла стати тільки музика, позаяк «добрий музикант, завдяки весіллям, ніде не пропаде».
Так воно і сталося. Не опираючись волі батька, Володимир вступає у славетне Львівське музично-педагогічне училище імені Філарета Колесси – навчальний заклад, який уже переконливо зажив собі опінії справжньої кузні кадрів українського музичного мистецтва.
З перших днів навчання здібний юнак потрапив у справжній вир мистецького життя, що нагадував багатоголосе звучання самого часу, кожна мить якого бриніла неповторністю цікавих лекцій, практичних занять, репетицій хорів, оркестрів, ансамблів. А, над усім, – глибинна мудрість незабутніх учителів, котрі своїм педагогічним хистом наповнювали душу юнака нестримною жагою до пізнання найпотаємніших секретів музичного мистецтва. Вслухаймося лишень у звучання славетних імен учителів Володимира: Євген Вахняк (мішаний хор), Анатолій Онуфрієнко (оркестр народних інструментів), Петро Демчишин (чоловічий хор), Неоніла Ткаченко (вокал), Степан Стельмащук (читка партитур), Марія Ліщинська (сольфеджіо), Сергій Амбарцум’ян (техніка диригування), Ростислав Саєнко (скрипка), Теодозія Орищак (фортепіано) та цілий ряд інших, кожен з яких залишив свою часточку любові і добра у серці талановитого юнака.
Мабуть, не дивно, що саме в стінах училища Володимир Гущак самоусвідомив себе музикантом, покликанням котрого є служіння людям силою свого таланту.
У 1961 році Володимир Гущак – випускник училища. Державну екзаменаційну комісію очолював один з найбільших авторитетів музичного життя Галичини – заслужений артист України, доцент Володимир Василевич, котрий, спостерігаючи як талановитий випускник проникливо диригує «Поему про Україну» А.Александрова з мішаним хором та «Маршем Чорномора» з опери М.Глінки «Руслан і Людмила» з оркестром народних інструментів, своїм стриманим і суворим поглядом благословив юнака на добру долю та щедрий майбутній ужинок на мистецькій ниві.
Так воно і сталося. Володимир Гущак отримав скерування на посаду викладача скрипки у Дубнівське державне педагогічне училище (Рівненська область). Тут молодий педагог доладно поєднує викладацьку роботу із музикуванням у складі естрадного оркестру Дубнівського Будинку культури, виступає як скрипаль-соліст у концертах. Згодом Володимир Гущак очолить училищний жіночий хор, який став гідною лабораторією формування його диригентського хисту.
Невеличке Дубно своєю історичною красою та своєрідною мовчазністю нелюдних вуличок стало знаковим містом у становленні ще нерозквітлого, вповні, таланту майбутнього диригента. Проте, усвідомлюючи свою мрію стати справжнім професійним диригентом, Володимир дедалі більше розуміє потребу у подальшому вишколі свого таланту. Відтак, у 1963 році він вступає на диригентсько-хоровий факультет Львівської державної консерваторії ім. М.В.Лисенка (нині Львівська національна музична академія ім. М.В.Лисенка).
Уже на вступних іспитах дався взнаки неабиякий характер Володимира Андрійовича. Авторитетна комісія на чолі з професором Миколою Колессою, хоч і відзначила музичні здібності вступника, проте, зважаючи на затиснутий диригентський апарат абітурієнта, що дошкуляло при диригуванні «Щедриком» Миколи Леонтовича, все ж поставила оцінку «задовільно». Здавалося, що при конкурсі 27 чоловік на 7 місць та вагомій частці вступників з медалями та дипломами з «відзнакою», шансів у Володимира – жодних. Проте блискучі успіхи, продемонстровані на наступних іспитах, особливо, сольфеджіо змусили таких авторитетних екзаменаторів, як Станіслав Людкевич та Михайло Антків переконати керівництво консерваторії у необхідності мати серед своїх студентів такого студента.
І їх сподівання не виявилися марними. Микола Колесса посприяв, аби Володимира Гущака призначили у клас диригування талановитого молодого педагога, згодом професора та народного артиста України Івана Гамкала. А після його переходу до Дрогобича, Володимир Андрійович продовжує навчання у корифея Львівської диригентської школи, старшого викладача Івана Небожинського. Саме великий педагогічний хист Івана Микитовича став підставовим у набутті талановитим студентом професійних основ диригентської техніки, виховання вишуканого смаку серед різноманіття вітчизняної та зарубіжної хорової музики, зрештою, виховання у собі здатності підкоряти власній волі будь-який хоровий колектив.
Цікаво, що сам Володимир Гущак відчував у собі більше диригента-симфоніста, аніж хоровика. Неперевершений Степан Турчак був для нього вершиною виконавської майстерності та ідеалом наблизитися до якого, хоч на одну сходинку, прагнув протягом усього свого мистецького життя.
Навчання у консерваторії було доволі насиченим. Зважаючи на відмінний слух студента, Михайло Антків звільнив Володимира від відвідин своїх занять з сольфеджіо (що було небувалою рідкістю). Натомість, Володимир, окрім занурення у вивчення секретів хорового ремесла, бере активну участь у репетиціях та концертах в якості скрипаля в партії других скрипок студентського симфонічного оркестру, що, у подальшому, відчутно розширить його музичний світогляд і додасть переваг у його становленні як різнопланового диригента.
Восени 1964 року другокурсника Володимира Гущака призивають на строкову службу у лави Радянської Армії. Але й тут музика продовжує бути його незмінним духовним світом, у якому кожна вільна хвилина звучала мовою гарячого серця музиканта. В навчальній частині Внутрішніх військ України, він створює чоловічий квартет, на який на одному з оглядів армійської художньої самодіяльності звернули увагу і Володимира переводять на службу в ансамбль Внутрішніх військ України у Київ. Тодішній творчий склад цього відомого колективу складався з першокласних виконавців, кожен з яких у своєму жанрі додавав допитливому хлопцеві нових знань і умінь. З ансамблем Володимир об’їздив чи не усю Україну, Молдавію, побував у Москві, містах і селах Сибіру. А у міжгастрольному часі був мистецьки неперевершений Київ з його величавою архітектурою, театрами і різноманітними гастролерами. Беручи участь у вокальному ансамблі як керівник і співак, граючи в джазовому оркестрі, Володимир невпинно пізнавав все нові та ще незвідані таємниці музичного світу.
Після закінчення служби, у 1967 році, Володимир Гущак повернувся на другий курс консерваторії. Великий вплив на подальший процес формування творчого хисту майбутнього митця становило нестримне бажання спробувати свої сили в композиції. Заняття в класі поліфонії у Володимира Флиса та аранжування у Євгена Козака додали студентові нових знань і навичок, які він щедро використовуватиме у своїй подальшій роботі.
Досягаючи неабияких упіхів у навчанні, він починає задумуватися над своєю подальшою професійною долею, розуміючи, що для власного самоутвердження потрібно створити або ж очолити хоровий колектив. І невдовзі така можливість трапилася. Якось,на запрошення своїх друзів зі Стрия, він потрапив на репетицію до одного з провідних хорових колективів Стрийщини, що діяв при Стрийському міському Будинку вчителя.
Хор, якому Володимир Гущак, як виявиться пізніше, присвятить багатолітню частку свого життя, був заснований у 1949 році. У різні часи його очолювали такі відомі хорові диригенти, як Іван Пакос, Ольга Заяць, Василь Бурак, Микола Каліцун, Іван Крушельницький. Тодішній же керівник Іван Дмитрович Пакос, зважаючи на стан свого здорв’я, хотів передати колектив у чиїсь талановиті руки, аби праця, набута роками, не пропала намарно. Разом із своїми колегами – поетом Віктором Романюком та хоровим диригентом Артемом Андрієвим, зважаючи на добрі відгуки з консерваторії, їхній вибір зупинився на Володимиру Гущаку, адже в очах у хлопця горів вогонь бажання наповнити звучання хору новими піснями, додати духовної снаги усім прихильникам хорового співу Стрийщини.
А згодом відбулася перша репетиція хору з новопризначеним диригентом. До неї Володимир Андрійович готувався з великою відповідальністю. Старанно розписував поголосники партитури хорового твору Петра Милославського «Дівчино, прощай», а сам твір бездоганно вивчив напам’ять. Уже початок репетиції дав зрозуміти хористам, що перед ними не просто банальний диригент-початківець, а людина високої культури, у кожному звертанні котрої є такі необхідні – такт, толерантність і стриманість. Проте, ці риси характеру Володимира Гущака не були удаваними, вони, радше, є вродженими і супроводжують його усе життя. Проведення репетиції без партитури, фортепіано і камертона, що називається «з голови» обеззброїло найупередженіших хористів, котрі, разом з усіма, наприкінці репетиції гучно аплодували диригентові, тим самим, благословивши його на дорогу, яка простяглася на дзвінкоголосі десятиліття плідної співпраці.
З осені 1969 року розпочалися регулярні репетиції під орудою нового керівника хору. Вдень – заняття у консерваторії, а у суворо визначені дні – хорові проби та концерти. З пропозиції стрийського поета Віктора Романюка колектив прибрав собі назву «Ватра». Мабуть, було у цій назві щось глибоко знаковим. Адже, саме ватра для бойківського краю була символом єднання і тепла, біля якого гуртувалися люди.
Уже незабаром хор під орудою Володимира Гущака здобуває заслужене визнання не тільки у Стрию, але й за його межами. Виступи колективу високо оцінюють відпочиваючі всесоюзного курорту, що у містечку Моршин, про успіхи хору починають з повагою говорити у Львові, Дрогобичі, Самборі і всюди, де виступи хору мали чималий успіх. Усі сценічні набутки хору знайдуть своє висвітлення у знаменитому «Щоденнику «Ватри», у який диригент педантично занотовував усі враження від успіхів та розчарувань, побажання для удосконалення, з деталізованою ретельністю, притаманною природній вдачі Володимира Андрійовича. Молодеча заповзятість, шляхетна диригентська постава Володимира Гущака додавала виступам колективу якогось особливого шарму. А, над усім, домінувала копітка робота диригента над досягненням високої культури звука, виконання професійних зразків вітчизняної та зарубіжної музики.
Мине не так багато часу і широко відомій стрийській «Ватрі» аплодуватимуть вдячні слухачі Криму, Одеси, Тернополя,Бережан, Мукачева, Сваляви, а також Росії, Естонії, Латвії, Молдови.
У 1972 році за високу виконавську майстерність, «Ватру» буде нагороджено Золотою медаллю Всеукраїнського конкурсу хорових колективів, а у 1973 році хор здобуде почесне звання «народного аматорського колективу». Згодом заслуженої слави колективу додадуть численні перемоги на всеукраїнських та обласних конкурсах та фестивалях, де повсюдно найавторитетніші слухачі відзначатимуть високий професіоналізм диригента та його хористів.
У липні 1971 року Володимир Гущак здає випускні державні іспити у консерваторії і ця подія набула особливої ознаки. Адже, Володимир Андрійович став першим випускником стаціонару, котрий наважився здавати випускний іспит з техніки диригування та методики роботи з хором, на базі власного колективу. Виконувані «Ватрою» хорові твори Миколи Леонтовича, Костянтина Данькевича, Миколи Колесси, а також власні обробки та аранжування отримали гідну оцінку у держаної комісії на чолі з заслуженою артисткою України, професором Одеської державної консерваторії ім. Надії Нежданової Ольгою Миколаївною Благовидовою.
Добра слава про Володимира Гущака швидко ширилася по осередках, де концентрувалася музична еліта Львівщини. Саме тому, його, ще п’ятикурсника консерваторії, у січні 1971 року запрошують на викладацьку роботу у Дрогобицьке державне музичне училище. З того часу розпочала яскраво виявлятися та удосконалюватися ще одна грань таланту Володимира Гущака – його педагогічна майстерність. За більш, як сорокарічну педагогічну роботу в училищі, (у тому числі, більш, як тридцять років на посаді голови циклової комісії хорового диригування) викладання таких дисциплін, як методика і техніка хорового диригування, читка хорових партитур, сольфеджіо, з його класу вийшли такі колоритні постаті українського мистецтва, як: народні артисти України Ольга Бенч (професор), Зеновій Корінець, заслужені діячі мистецтв України Микола Гобдич (лауреат національної премії України імені Т.Г.Шевченка), Юрій та Володимир Курачі, Мирон Юсипович, Степан Целюх, заслужений працівник культури України Зеновій Сиротюк. Цей ряд мистецької слави України продовжує яскравий перелік диригентів, котрі, засвоївши науку свого учителя Володимира Гущака, несуть у наше мистецьке сьогодення стрійні гармонії хорів. Серед інших – це відомі хормайстри краю: Василь Долішній, Ігор Іваницький, Юрій Юник, Роман Волощук, Мирослава Грицай та багато інших. Усі вони пройшли не лише професійну фахову школу свого учителя у формі академконцертів, відкритих уроків, знаменитих «сольфеджіад», які були притаманні саме педагогічній методиці Володимира Гущака, а, понад усе, – власний життєвий приклад Володимира Андрійовича, що став для усіх них гідним зразком для наслідування.
Поряд із вагомими здобутками на педагогічній ниві, щедрим ужинком рясніє і творчий доробок диригента. Він-автор багатьох оригінальних творів для хору, серед яких широко виконувані частини з літургії, як то «Отче наш», «Херувимська», «Милість миру», «Нехай сповняться уста наші», оригінальні твори на вірші Т.Шевченка «Якби мені черевики», В.Романюка «Пісня про Тараса Шевченка», «Пісня про Степана Бандеру», «Якби мені крила», М.Острика, хоровий триптих «Подвиг», І.Зінченка «Журавка» та цілий ряд інших.
Яскравою сторінкою композиторської творчості Володимира Гущака є його численні переклади для мішаного хору широко відомих пісень, як то: «Летять ніби чайки» Ю.Рожавської, «Не співайте мені сеї пісні» Д.Січинського, «Нам Україну благослови» Т.Курчика, «Марш хоробрих», «Надія». «Мажорний марш», «Туга за Батьківщиною» В.Рафальського, «Мати Анастасія» В.Корча, «Вставай, народе» В.Агапкіна, В.Рафальського.
Разом з цим, серед творчого доробку диригента особливим блиском застосування оригінальних гармонійних ходів, хорової фактури відзначаються хорові обробки українських народних пісень: «Зоре моя вечірняя», «Ой на горі сніг біленький», «По горах ходила», «Весна наша», «Позвольте нам, господарю» (щедрівка), «Там за Вифлиємом» та «В Вифлеємі новина» (колядки), хорватської народної пісні «Маріца», білоруської народної пісні «А у полі вярба».
Зважаючи на багатющий педагогічний та хормейстерський досвід Володимира Гущака, його часто запрошують до складу експертних комісій міністерства культури України з питань узагальнення, вивчення та поширення передового мистецько-педагогічного досвіду Дніпропетровського, Хмельницького, Івано-Франківського державних музичних училищ, Луцького державного училища культури і мистецтва.
27 січня 1990 року за вагомі здобутки на ниві педагогічної праці та розвитку хорового аматорського мистецтва Володимиру Андрійовичу Гущаку було присвоєно високе почесне звання «Заслужений працівник культури України». За високою оцінкою держави, митець усвідомлював своє велике покликання – щедро дарувати свій талант людям, хоровому мистецтву, зрештою, – Україні.
Древні бойки свято вірили у те, що коли вночі розпалити ватру на гірській полонині, то вона неодмінно стає всевидячим Божим оком, через яке встановлюється плацентарний зв’язок між землею і небом, крізь який можна випросити для себе усіляких небесних ласк і щедрот. З тих пір, у різні пори року нерідко можна бачити, як розкривають свої вогняні очі бойківські гори, аби розповісти неозорому небу про людей, багатих на працю, пісню і молитву.
Мабуть, кожен, хоча б один раз, запалив у своєму житті символічну ватру своїх умінь і мрій, яка силою таланту осявала для людей земну дорогу. Для Володимира Андрійовича Гущака такою ватрою життя стала диригентсько-хорова справа, якій він віддав усе своє свідоме мистецьке життя. Хотілося б, щоби тепло цього співочого вогню своєю невгасимою любов’ю ще довгі роки зігрівало людські серця і оберігало їх від фальші і духовного збайдужіння.
Звучи-палай вічно, незгасима ватро, пісенного многолітня…
Роман Береза,
