Музично-мистецьке середовище та педагогічна традиція Дрогобича як передумови професійної самореалізації Богдана Сюти

Богдан Сюта – доктор мистецтвознавства, професор НМАУ, проректор Київської академії мистецтв, український музикознавець, піаніст, педагог і композитор, член НСКУ, член Міжнародної асоціації нової музики «Європа – Європа», науковий консультант Міжнародної організації народної творчості при ЮНЕСКО (2010), лауреат Премії ім. М.В.Лисенка (2013), автор понад 650 публікацій, з яких більше 450 — наукові статті та книги. Уродженець Дрогобича – його світоглядні засади, основи музичного професіоналізму, практичний досвід у різних ділянках фахової діяльності тісно пов’язані з рідним містом.

Син викладачки музичного училища, він природно зростав у творчій атмосфері, часто бував на концертних акціях, абонементних концертах, авторських програмах та гастрольних виступах славетних музикантів у Дрогобичі і Львові (Д. Шостаковича, Т. Хреннікова, Д. Ойстраха, Ю. Башмета, А. Кос-Анатольського). Навчався у музичній школі (в період директорства Й. Гадяка) по класу фортепіано, брав участь у самодіяльності СШ № 2 (танцювальний колектив, хор хлопчиків), а згодом – продовжив освіту в музичному училищі як піаніст і теоретик: «Музика вимагала і зараз вимагає багато зусиль, багато інформації, багато творчих контактів. Це я дістав вже у музучилищі. Вже на 4 курсі я дізнався, що таке музика, якою я займаюся, як я себе бачу в ній… В цілому можу сказати, що роки проведені в Дрогобицькому музучилищі були дуже плідними і дуже позитивно відбилися на моїх подальших планах і реалізації» (тут і далі – цитати з особистого інтерв’ю з автором (м. Львів, 30 березня 2018 р.).

Серед найяскравіших педагогів у період свого навчання музикант виділяє цілі грона постатей, характеризуючи їх вплив на формування мистецького середовища та умов формування професіоналізму: «Викладачі, які нас виховували, були відданні своїй справі люди, хороші музиканти, професіонали і в той же самий час хороші педагоги. На теоретичному відділі назву Ярослава Бодака (прочитав недавно з величезним задоволенням книжку «Історія музики»), потім Віру Пилип’юк, Володимира Грабовського, Миколу Ластовецького, покійний О. Нижник читав курси історії музики. Крім прізвищ викладачів, у яких я безпосередньо вчився, ще варто було б згадати кілька прізвищ людей, які так чи інакше, особливо завдяки особистому спілкуванню, вплинули на мене в училищні роки. Це Ю.Кльосов, Н.Садовська (Височанська) (вони таки ще й були моїми викладачами), також М.Коробань, Г.Мельник, викладач німецької мови Іван Захарій та фортепіанний майстер Павло Гречаниченко. Багато непересічних особистостей було на фортепіанному відділі: Віра Козлова, Микола Бурцев, Надія Шайжина, Євгенія Косинська, Ержебет Чехаровська, які виховували міцних професіоналів… В той час дуже активно виступали колективи училища. Був створений знаменитий камерний хор «Сонорес», потім він став «Легендою» під керуванням Ігоря Циклінського».

Визначальними в сенсі творчого пошуку свого самовираження починаючи з другого курсу навчання стала участь у роботі композиторського факультативу, який вів Микола Ластовецький – учень Романа Сімовича. Для демонстрації творчих здобутків організовувалися концерти з творів молодих митців силами студентів навчального закладу, які мали значний суспільний резонанс. В цей період постають численні ранні музичні твори: «Романс» на вірші Лесі Українки для сопрано і фортепіано (1977), фортепіанні композиції («Дитячий альбом» (1977), Сонатина (1979), Три прелюдії (1978), П’єса «О» (1979), «Вальс» для симфонічного оркестру (1978).

Подальший фаховий вишкіл відбувався у Львівській консерваторії ім. М. В. Лисенка, де він закінчив композиторський (у класі П. Ґерґелі, 1984) та фортепіанний (клас Ю. Боня, 1985) факультети, очолював роботу композиторської секції Студентського науково-творчого товариства консерваторії, був стипендіатом ім. С. Людкевича.

З 1984 по 1987 рік Б. Сюта – знову у своєму навчальному закладі, але вже як викладач музично-теоретичних дисциплін (історії музики, аналізу музичних форм, гармонії, сольфеджіо, оркестровки), а також композиції та концертмейстерського класу. Майже паралельно (в 1985-1989 роках) – викладав на кафедрі музично-теоретичних дисциплін та гри на музичних інструментах музично-педагогічного факультету ДДПІ ім. І. Франка. Тут він вів курси історії зарубіжної музики, гармонію, сольфеджіо та спеціального фортепіано.

Цей період знаменний дуже активною та різноплановою творчою самореалізацією: концертними виступами у складі фортепіанного дуету з Л. Садовою (1984-1987), у якості концертмейстера з співаком-баритоном Б. Щуриком (1985-1990), участю в джазовому інструментальному ансамблі «Діксиленд», сформованому з числа викладачів Дрогобицького музичного училища під керівництвом відомого джазового тромбоніста, композитора Юрія Сидоряка (1985-1987).

Творча активність протягом дрогобицького періоду досить висока, в ній усталюються риси зрілого композиторського стилю митця: тяжіння до філософської лірики та стале зацікавлення фольклором. У ці роки постають: П’єса для арфи з оркестром (1982), Симфонія (1984); смичкові квартети №№ 1 і 2 (1982 та 1984-1985); «Цикл 2» для двох кларнетів in B та двох фаготів, Варіації для флейти, скрипки та арфи / клавесина (1982), «Два твори» для фортепіано (1984), балада «Небо полеглого безвісти» (1985-1986), кантата «Перемога Герніки» для мішаного хору а cappella та солістів на вірші П. Елюара (1984-1987), фольклорна обробка «Ой, горе тій чайці» для сопрано і фортепіано (1987) тощо.

В подальшому Богдан Сюта працює здебільшого поза межами рідного міста, активно включившись в мистецьке життя столиці та налагодження міжнародних науково-творчих контактів: стає співзасновником і членом Суспільної Служби України (1991), заступником Голови цієї організації (1991-1997), членом НСКУ та після аспірантури Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР здобуває ступінь кандидата мистецтвознавства (1992, науковий керівник А. Муха), ученим секретарем ІМФЕ (1992-1997), стає членом Асоціації нової музики «Європа-Європа» (ФРН, 1995), старшим науковим співробітником ІМФЕ зі спеціальності «музичне мистецтво» (1996).

Поєднання педагогічної, наукової, композиторської, виконавської діяльності та адміністрування міжнародних мистецьких контактів притаманне його діяльності наступного десятиліття: національний консультант Представництва ЮНІСЕФ в Україні (1996-1998), член Наглядових рад Національної опери України та Національної філармонії України (від 1997), заступник директора Державного камерного ансамблю «Київські солісти» (1997-1998), докторант ІМФЕ (1998-2001).

Проте його концертні виступи як піаніста-соліста й надалі охоплювали такі міста як Дрогобич, Трускавець, Борислав, Львів, Харків, Київ, низка гастрольних подорожей була здійснена також у Швецію (1996, 1998, 2002). У репертуарі гастрольних програм неодноразово звучали власні композиції митця.

Надалі музикант активно розгортає свою діяльність в різних напрямках: голова правління Музичного фонду України (2005), професор кафедри теорії музики (2006) НМАУ, доктор мистецтвознавства (2007), голова Музичного фонду НСКУ, член правління Центру музичної інформації НСКУ (2009), член правління Київської та Республіканської організацій НСКУ, науковий консультант Міжнародної організації народної творчості при ЮНЕСКО (2010), професор (2011).

Історичний контекст, який зумовив регіональну неповторність музично-мистецького середовища і формування специфічної та результативної музично-педагогічної традиції, Genius loci Drohobych, міста яке дало культурі України цілу низку видатних постатей, музикознавець характеризує наступним чином: «Я думаю, що дуже великий слід залишили 20–30-ті роки. Це був наслідок буму нафтової промисловості, люди збагатилися, стали дбати не тільки про власні інтереси, але й про середовище в якому жили. Дбали про місто, засновували товариства. 1920–1930-ті роки – це був величезний розквіт, коли Дрогобич, Стрий, Перемишль, Станіслав стали відомими центрами. Перед війною воно було великим «троймястом» – Дрогобич, Борислав, Трускавець. А тоді казали, що Дрогобич місто трьох народів: українців, поляків, євреїв. Всі гуртом дбали про рідне місто. Існували збірні колективи, кожна етнічна група мала своїх музикантів: євреї, українці, поляки. Виконували великі твори. Багато представників української громади працювало для її творчого розквіту: Северин Сапрун, його син Северин Сапрун-молодший, Антін Рудницький, скрипалі, піаністи, була філія інституту Лисенка».

Характеризуючи сучасний стан музичного середовища Дрогобиччини Богдан Сюта акцентує на проблемі сталого відтоку за її межі кращих творчих сил: «Мінус – те, що більшість тих людей, які виросли, які вивчились і які могли бути окрасою – поїхали. Дуже мало з того періоду затрималось в Дрогобичі: Ольга Бенч, Михайло Кулиняк, Генадій Ляшенко, Микола Гобдич, брати Курачі, Василь Федоришин, Роман Дутко. Може це пояснюється тим, що в 1990-ті роки в Києві було ще більш-менш стабільно, а в Дрогобичі було важко… Колись були місцеві патріоти, які знали один одного, але глобалізація робить своє чорне діло і їх стає трошки менше. А тих, що приїжджають стає трохи більше. Люди менше знаються і йде розливання ядра того середовища і часом не вдається належним чином поцінувати те, що маємо».

За наукові праці 2006-2011 років Б. Сюта був удостоєний Премії ім. М. В. Лисенка (2013). Коло його наукових інтересів дуже широке і неординарне, оскільки заторкує численні аспекти композиторської творчості: фольклорні джерела, індивідуально-стильові принципи драматургії і формотворення, стильові параметри та технічні засоби; окрім цього він послідовно розробляє тему словниково-енциклопедичних баз музикознавства, конкурсно-фестивального руху, полікультурних впливів, глобалізаційних та периферизаційних процесів в проекції на творчість українських митців, значне коло питань парамузикознавства та семіотики.

Музикознавча діяльність обумовлена його практичною роботою. Б. Сюта є членом редколегій і автором численних статей для «Української музичної енциклопедії» (Київ, 2006), енциклопедичного словника «Художня культура західних і південних слов’ян (ХІХ – початок ХХ століття)» (Київ, 2006) та «Енциклопедії сучасної України», а також членом оргкомітету фестивалю української музики «Київська Русь», співавтором серії мультимедійних та аудіодисків традиційного українського фольклору «Моя Україна. Берви». Нещодавно відновило свою діяльність “Галицьке музичне товариство”, і Богдан Сюта став членом цієї поважної інституції.

Але де б не перебував Богдан Омелянович, які б посади не обіймав, він завжди залишається патріотом своєї малої батьківщини та рідної Alma-mater, де його також люблять і шанують.

Любомир Мартинів

кандидат мистецтвознавства,

викладач Дрогобицького державного педагогічного університету ім.І.Франка