Ми пам’ятаємо про них

Швидко минає час. Але минуле завжди залишається в пам’яті, особливо коли воно наповнене зустрічами та співпрацею з неординарними людьми, які своєю діяльністю залишили глибокий слід у всіх, хто мав щастя спілкуватись з ними. До таких людей належать викладачі відділу теорії музики Дрогобицького державного музичного училища (з 1995 р. – ім.В.Барвінського, з 2016 р. – коледж) Надія Височанська (Садовська), Орест Нижник, Ганна Мельник, Орест Ярка, які, на жаль, в різний час пішли від нас (1985-2012 р.р.), але пам’ять про яких залишається серед всіх тих, хто їх знав.

Це були надзвичайно талановиті музиканти-педагоги, які виховали цілу плеяду учнів, багато з них зараз стали відомими артистами, диригентами, очолюють різноманітні творчі колективи та навчальні заклади і плідно працюють на ниві педагогічної музичної освіти, продовжуючи справу, любов до якої була прищеплена їм під час навчання у Дрогобицькому музичному училищі, зокрема і педагогами, про яких йде мова.

Надія Андріївна Височанська була з дитинства захоплена музикою і тому без ніяких вагань обрала своєю майбутньою професією викладацьку роботу на теоретичному відділі. Ії творча діяльність була яскравим підтвердженням тієї істини, що якщо людина працює на улюбленій роботі, то це завжди приносить успіх. Вона була ініціатором багатьох заходів на відділі, що виходили за межі вимог навчальних програм, але які всебічно розвивали музичну ерудицію у вихованців. На той час в училищі склалась своєрідна когорта викладачів-теоретиків приблизно одного віку (крім неї – Ярослав Бодак, Ганна Мельник, Клавдія Ковшевацька, згодом Олександра Дмитрієва, Мирослава Кондратьєва (Ковальова), Галина Лушпетова (Кравчук) та ін.), які «задавали тон» в активізації музично-громадського та концертно-виконавського життя у навчальному закладі. Кожен з них був яскравою творчою індивідуальністю у педагогічній роботі, але всі вони намагались поділитись між собою тими «рецептами» викладацької майстерності, яка дається тільки з досвідом, в безпосередньому спілкування зі студентами, і яку неможливо почерпнути з підручників психології та педагогіки.

Свій власний педагогічний «почерк» напрацювала і Надія Андріївна. Він виособлював її з-поміж інших викладачів оригінальністю та часто парадоксальністю мислення, що надзвичайно імпонувало студентам. Вона постійно працювала над собою, розширюючи ерудицію та кругозір, і щедро ділилась своїми знаннями зі студентами та колегами. Завжди весела та усміхнена, вона втілювала в собі той оптимізм, який сприяв створенню відповідного морально-психологічного клімату як на заняттях зі студентами, так і в спілкуванні з колегами.

На жаль, підступна хвороба не дала можливості їй на повну силу розкритись як викладачу та творчій особистості, оскільки вона пішла від нас у дуже молодому віці, не здійснивши всіх своїх життєвих планів. Викликає велику повагу її мужність та твердість, з якою вона переносила тілесні та духовні страждання в останні місяці свого життя, коли вже знала, що є безнадійно хворою. Жоден крик відчаю чи знемоги ніколи не вирвався з її уст. Вона продовжувала з останніх сил підтримувати свій бадьорий імідж, до якого всі звикли, і це було особливо трагічно, бо всі знали, в якому вона перебуває стані, і всі їй співчували, вголос не виказуючи слів цього співчуття. Вона працювала до останніх днів свого життя, віддаючи їх сповна улюбленій роботі, і, можливо, саме оточення друзів, колег та студентів в якійсь мірі ще затримало її перебування на цьому світі.

Орест Михайлович Нижник був одним із тих небагатьох представників «чоловічого роду» на теоретичному відділі, хто пройшов важкий життєвий шлях, оскільки доля закинула його в післявоєнні роки (не зі своєї волі) відбувати покарання за «національне питання» як і десятки та сотні тисяч західних українців, яких влада переслідувала (часто безпідставно) за ніби-то ворожі дії проти неї. Вголос про це ніхто не говорив, але всі викладачі знали про деякі особливості його біографії, і це створювало навколо нього ореол певної таємничості та, водночас, захоплення й поваги, оскільки лихі роки перебування в ГУЛАГу не тільки не зломили його, а навпаки – загартували та зміцнили як талановиту творчу особистість, блискучого педагога, мужню та вольову людину. Його налаштована на добро та людяність поведінка та ставлення до інших, весела вдача й дотепність у спілкуванні ніколи б не дали сторонній людині, тим, хто його не знав, будь-яких підстав навіть близько подумати про те, що зовсім недавно він пройшов крізь густе сито концентраційних таборів. Саме на прикладі Ореста Нижника можна говорити про те, що дуже серйозні, навіть жорстокі та брутальні життєві випробування стають згубними для малодушних і слабких волею людей, а для тих, хто є справжнім патріотом-громадянином прометеївського типу, вони є лише «п’єдесталом» для утворення нової якості сильної людини, яка діє за принципом «per aspera ad astra» («крізь тернії до зірок»).

Орест Нижник почав працювати в училищі дещо раніше від Надії Височанської і входив у «когорту» молодих на той час, але вже провідних викладачів-теоретиків училища, таких як: Світлана Кальченко та Віра Пилипюк. До них примикали викладачі інших відділів Альфред Шраєр та Володимир Гущак, які хоч і не мали спеціальної теоретичної освіти, але, маючи добру музичну ерудицію та через брак педагогічних кадрів, успішно працювали на теоретичному відділі «за сумісництвом». Оскільки Орест Михайлович був людиною кипучої енергії та знаходився в постійному пошуку нових педагогічних методик в галузі теоретичного музикознавства, його уроки завжди були цікавими й продуктивними, що створювало йому імідж дуже обдарованого спеціаліста, зрештою, він на це і заслуговував.

Дивувала та вражала його феноменальна музична пам’ять, завдяки якій він міг миттєво зіграти на фортепіано будь-який уривок зі світової музичної літератури або навести відповідні приклади для підтвердження якоїсь думки щодо тієї чи іншої теми з таких предметів як гармонія, поліфонія, аналіз музичних творів, інструментоведення та ін. Водночас він відзначався великою комунікабельністю і, маючи заслужений високий авторитет педагога, ніколи не ставив себе вище молодих викладачів. Навіть до щойно прийнятих на роботу він ставився з повагою та завжди тактовно і делікатно допомагав тим, хто розпочинав свою педагогічну діяльність.

Саме завдяки Оресту Михайловичу я розпочав свою творчу співпрацю з Дрогобицьким театром ім. Ю.Дрогобича (на той час Львівським музично-драматичним театром ім. Я.Галана). Будучи знаною в Дрогобичі людиною з високим музичним авторитетом, він познайомив мене з провідним режисером театру Василем Шминцем і дав відповідно високу характеристику як композитору, завдяки якій режисер тут же запропонував мені написати музику до музичної драми «Неосвячене кохання» (за повістю М.Коцюбинського «На віру»), що я і зробив. Після того «з легкої руки» Ореста Михайловича та, очевидно, Василя Йосиповича, я написав музику до понад 25 вистав театру. Мені запам’ятався ще такий факт, який говорить про мужність та відповідальність цієї людини. Напередодні важкої операції, яку йому мали робити у Львові, він запросив до себе в Борислав на товариську вечірку практично всіх викладачів відділу і в один із моментів, відкликавши мене вбік, вручив мені конверт, сказавши при цьому, щоб я відкрив його наступного дня (на той час я був уже директором училища). Відкривши конверт, я побачив в ньому ще один, на якому було написано: «Шановний Миколо Адамовичу! Прошу відкрити цей конверт тоді, коли мене не стане». Він ніби передчував, що операція буде для нього фатальною, хоч ніхто з нас не міг подумати про це, оскільки він жодним чином у своїй поведінці, яка залишалась такою ж невимушеною та життєрадісною, не показав всю серйозність його ситуації зі здоров’ям. Коли я відкрив конверт, в ньому був прощальний лист, адресований мені (а через мене всім колегам), який починався словами: «Раз ти читаєш цей лист, то це означає, що мене вже нема …». І ще він просив підтримати його доньку Галину, яка закінчувала навчання у Львівській консерваторії, та дав їй добру характеристику як спеціалісту. Як завжди він і тут не помилився.

Третьою пішла у «світ кращий» Ганна Максимівна Мельник. І якщо про можливі трагічні життєві колізії Надії Височанської та Ореста Нижника можна було «прогнозувати», то раптова кончина Ганни Максимівни стала буквально шоком, оскільки ніяких зовнішніх ознак її хвороби та відповідних змін у поведінці цієї мужньої жінки ніяк не проявлялось, і ніхто про це навіть не здогадувався, за винятком кількох наближених до неї людей, які, очевидно, були задіяні у нерозголошенні стану її здоров’я. Це була надзвичайно сильна і вольова особа та особистість, яка відзначалась рідкісною вдачею говорити в лице своєму співрозмовнику те, що вона про нього думає. І якщо така безапеляційність суджень могла створювати в якійсь мірі дискомфортну ситуацію в тому випадку, коли це торкалось питань загального характеру (поведінка, світогляд, суспільно-громадянська позиція та ін.), то її відверто безкомпромісний стиль оцінки педагогічних спроможностей викладачів, особливо під час обговорення відкритих уроків, не раз доставляв деяким колегам «драстично» неприємні хвилини, коли вони дізнавались про свою, не завжди високої планки, педагогічну спроможність з боку такого авторитета, яким була Ганна Максимівна, та ще в присутності інших викладачів. Вона дійсно була лідером, як тепер прийнято говорити «неформальним», тому що, не обіймаючи ніяких посад в керівництві структурними підрозділами навчального закладу, мала свою виважену і завжди аргументовану думку, з якою рахувалися всі: як адміністрація, так і викладацький колектив.

Звичайно, вона користувалась «шаленою» популярністю серед студентів. Так як будучи строгою і вимогливою наставницею, досягала вагомих педагогічних результатів у мистецтві передачі своїх знань іншим, молодшим, які не мали права не підготуватись до її уроків або не виконати завдань, які вона давала. Про майстерність педагогів-теоретиків можна говорити, як дуже важливий аргумент, враховуючи тенденцію четвертокурсників училища (а то і третьокурсників), які мали намір після закінчення училища вступати до консерваторії (академії), і їм потрібно було серйозно готуватись до вступних іспитів з теоретичних предметів. В таких випадках звертались до «репетиторів» і, звичайно, кожен намагався знайти собі кращого з кращих, щоб надійно забезпечити свій об’єм знань, оскільки сума балів при серйозних конкурсах з теоретичних предметів часто відігравала вирішальну роль. Чого гріха таїти, в більшості випадків, особливо на виконавських відділах, дуже обдарований і підготовлений студент зі спеціальності часто-густо, особливо на молодших курсах, не вивчає ретельно музично-теоретичні предмети (що традиційно протягом багатьох років ведеться ще з музичних шкіл, де в основному звертають увагу на «вишкіл» зі спеціальності). І коли на старших курсах відбувається природній відбір, і обдаровані молоді музиканти відчувають потребу у подальшому навчанні, тоді цей недолік дається взнаки і стає реальною загрозою, яка може «торпедувати» будь-які мрії навчатись в консерваторії (академії). Потрібен фахівець-викладач, якій би зумів за короткий час зробити те, що студент не зумів засвоїти за попередні роки навчання в училищі, а іноді і в музичній школі. Не кожен брався за цю справу і вмів її зробити. Ганна Максимівна Мельник була однією з небагатьох, хто вміла підготувати надзвичайно якісно і оперативно випускників, які, як правило, блискуче складали вступні іспити з предметів, які вони проходили разом з нею, і вступали в навчальні заклади ІІІ-ІV р.а. Тому до неї зажди була «жива» черга, і вона дуже багато часу приділяла цій важливій для інших, але для неї особисто рутинно-виснажливій роботі, так як могла його використати для розвитку інших граней свого обдарування, оскільки була непересічним, талановитим музикантом-аналітиком, автором цілого ряду методичних посібників та програм, друкованих праць в галузі гармонії, аналізу музичних творів, поліфонії, видрукуваних в Москві та Києві.

Пройшло не так багато років, як перестало битися серце Ганна Максимівни Мельник, але складається враження, що вона і тепер незримо присутня у нашій спільній педагогічній праці, тому що залишила дуже глибокий слід, по якому йдуть її численні учні, які вже самі стали викладачами нашого навчального закладу, і яким в свій час передавала свої знання та, думається, прищепила любов до подальшої діяльності на поприщі педагога музично-історичних, музично-теоретичних дисциплін.

Ще свіжі в пам’яті останні хвилини прощання з Орестом Остаповичем Ярка, який помер 29 лютого високосного 2012 року і, якщо так можна сказати, тим самим поставивши вічний знак питання про непередбачуваність людської долі та химерну фатальність життєвих явищ нашого світу: якщо людина народжується або помирає в такий день високосного року, і раз на чотири роки випадає таке число, то як тоді рахувати дні народження або смерті – чи 28 лютого, чи 1 березня в інші, не високосні роки? І навіть тут проявляє себе якась дивна закономірність людської долі, оригінальність особистості та творчого таланту Ореста Остаповича – надзвичайно різноманітної та своєрідної людини, який був уособленням кипучої енергії, ініціативності, оптимізму та бадьорості, неперевершеним «майстром» сміху й жарту та, водночас, глибоким ерудованим музикантом.

Важко сказати, де у нього не було друзів! Він був наділений унікальним обдаруванням миттєво знаходити порозуміння та дружні контакти з будь-якими людьми: різними за темпераментом, професією, освітою, незалежно чи це були представники вищих владних структур, інтелігенції та творчого «бомонду», чи це були звичайні прості люди, які перебувають на дещо нижчих щаблях суспільної ієрархії. Його всі любили, тому що він настільки сильно випромінював тепло своєї душі та добром нагріті промені серця, що це не могло не утворити відповідного резонансу у духовних та душевних порухах інших людей і не вплинути на їх вчинки. Завжди там, де він з’являвся, моментально виникала атмосфера якоїсь лагідної, часто незбагненної святковості, що на підсвідомому рівні оточувала всіх і створювала передумови для відчуття радості та комфортного спілкування між собою, хоч щойно серед тих людей могли бути непорозуміння і навіть сварки. Він своєю присутністю та дивовижним вмінням розряджати загрозливу атмосферу суперечок, які ось-ось могли перерости в конфлікт, зводив нанівець весь негатив емоцій, що витали в повітрі, і переводив їх в жарт, іноді анекдот або ж доречно заспівану українську народну пісню гумористичного змісту. І всі зразу ставали друзями і забували про конфлікт. У Ореста Остаповича був свій «арсенал мовних виразових засобів», який він використовував у спілкуванні з іншими людьми, і які надавали неповторної оригінальності, шарму та чарівності його дотепній мові, що набувала афористичного змісту. Частина його словесних зворотів, які він досить часто вживав, стали в якійсь мірі «візитною карткою» його лексики та фразеології. Вони перейшли в цитати, які в тих чи інших життєвих ситуаціях самі по собі виникали в пам’яті всіх, хто його знав, і допомагали їх пом’якшити.

Заслуговує на увагу його самовіддана праця у піднесенні ролі хорового мистецтва на Дрогобиччині, зокрема його діяльність сприяла зміцненню авторитету хорових колективів «Сонорес» (кер. Ігор Циклінський), «Світилен» (кер. Микола Ковальчук), «Легенда» (кер. Олег Цигилик, згодом – Ігор Циклінський), «Боян Дрогобицький» (кер. Михайло Бурбан, згодом – Петро Гушоватий) та хорових колективів музичного училища (кер. Ігор Циклінський, Марія Гірняк, Микола Ковальчук, Богдан Бондзяк). Впродовж багатьох років він був учасником цих хорів, брав участь в їх гастрольних поїздках як в Україні, так і більшості країн Західної Європи та близького зарубіжжя. Пригадую його блискучу організаторську діяльність у спільних поїздках з творчими колективами училища: камерним хором «Сонорес» в міста Бухарест, Ясси (Румунія), хором училища під керуванням Ігоря Циклінського в міста Рига (Латвія), Вільнюс (Литва), Мінськ, Хатинь, Брест (Білорусь), камерним оркестром під керуванням Мирослава Пуцентели в міста Жешув, Краків (Польща), з цим колективом та «Прикарпатським дуетом баяністів» у складі Віктора Чумака та Сергія Максимова в міста Лондон, Гастінг (Англія), хором училища «Каменяр» під керуванням Богдана Бондзяка та муніципальним камерним хором «Боян Дрогобицький» під керуванням Михайла Бурбана у місто Відень (Австрія). Орест Остапович був одним з найбільш дійових організаторів поїздки хору «Світилен» в м. Рим (Італія), де хор удостоївся честі виступати перед Папою Римським. Цієї ж честі удостоївся і хор «Боян Дрогобицький», учасником якого був Орест Ярка. Мені особисто також довелось бути у спільній творчій поїздці з Орестом Ярка та організатором цієї поїздки Василем Становичем (головним редактором газети «Добре серце», відомим журналістом, знавцем есперанто, меценатом та видавцем) на Мараморощину (Румунія), де були відібрані для навчання в Дрогобицькому музичному училищі в 90-х роках за рішенням Львівської обласної ради кращі талановиті українці, громадяни цієї країни. Я був подивований вмінням Ореста Остаповича знаходити контакт за кордоном не тільки з українцями, але і з румунами (згодом британцями, поляками, австрійцями), з якими він буквально за кілька хвилин вже знаходив спільні інтереси та теми для розмов. Він настільки полюбився мешканцям міста Сігет (центр Мараморощини), що, коли настав час повертатись додому, я боявся, що його прихильники не відпустять з нами.

Ряд музично-теоретичних предметів українцям з Румунії викладав Орест Остапович, і вони були захоплені його вмінням окремі важкі питання програми пояснювати просто і зрозуміло, бо все-таки у спілкуванні з ними відчувався деякий брак знань української мови. І таке вміння Ореста Остаповича пояснювати складні питання гармонії, сольфеджіо та інших предметів просто і доступно відзначали всі студенти, які в нього навчались. Він ніколи не втрачав самовладання і жартував навіть в тих випадках, коли інші плакали від болю та відчаю. Пригадую свої останні відвідини в палаті лікарні, коли він був зморений хворобою і дуже погано себе почував. Але і тоді він зустрів мене з усмішкою, хоч було видно, що вона давалась йому важко. Він мужньо тримався до кінця і таким залишився у спогадах всіх тих, хто відвідав його в лікарні в останні дні життя.

Після смерті Ореста Ярка скорботний мартиролог викладачів теоретичного відділу продовжили в 2015 – 2017 р.р. Віра Пилип’юк, Ярослав Бодак, Надія Мойсеєнко та Альфред Бенович Шраєр, який, будучи універсальним педагогом та володіючи різнобічними музичними обдаруваннями, в свій час, крім інших предметів, досить довго навчав студентів деяких виконавських відділів, зокрема, хорового диригування, сольфеджіо та теорії музики. Я ще застав його на цій посаді, коли, після закінчення консерваторії, почав працювати в училищі. Студенти тепло відгукувались про нього: їм імпонувала його артистична зовнішність, завжди підкреслена охайністю одягу та емоційно насичена, навіть дещо імпульсивна манера проведення уроків.

З-поміж багатьох талантів Альфреда Беновича можна виокремити його велику любов до співу, яка, за його словами, протягом всіх життєвих випробувань давала наснагу до творчого та, очевидно, фізичного довголіття: перейшовши 80-літній (і навіть – 90-літній!) віковий рубіж, він продовжував брати участь у концертних виступах і робив це завжди з повною віддачею свого артистичного темпераменту, забуваючи про вік, але пам’ятаючи про те, що йому довелось пережити в час війни.

Пройшовши крізь пекло німецьких концентраційний таборів, він чудом залишився єдиним живим зі своїх шкільних товаришів, учнів Бруно Шульца, які або померли в єврейському гетто, або були розстріляні в лісі під Броницею.

Саме Альфред Бенович запам’ятав місце на тротуарі (обіч колишнього «парку Сталіна»), де від німецької кулі загинув Бруно Шульц (тепер там вмурована пам’ятна металева таблиця), а також віднайшов приміщення в одному з дрогобицьких будинків з фресками, художні розписи яких робив Бруно Шульц (сьогодні більша частина їх перевезена до Тель-Авіва).

Останні десятиліття його життя було наповнене тісною співпрацею з європейськими літературно-мистецькими інституціями, насамперед польськими, які неодноразово залучали Альфреда Беновича до

різноманітних меморіальних акцій, пов’язаних з іменем Бруно Шульца та його рідним містом Дрогобичем, в якому відомий письменник з хистом художника прожив все життя і якому приніс європейську літературну славу.

Віра Опанасівна (Афанасіївна) Пилип’юк назавжди ввійшла в історію навчального закладу і як талановитий викладач музично-теоретичного відділу, і як його організатор: саме вона стала першим керівником (завідувачем) відділу зі спеціальності «Теорія музики», очолила підготовку студентів-теоретиків, яких раніше училище не випускало. Слід сказати, що більшість викладачів, які сьогодні успішно працюють на теоретичному та інших відділах і які в свій час закінчували Дрогобицьке музичне училище – це випускники Віри Опанасівни, які перейняли від неї і педагогічну майстерність, і творчий хист до опанування знаннями.

За спогадами колишніх учнів (студентів) Віри Опанасівни, які тепер вже самі стали викладачами, її уроки проходили завжди яскраво і емоційно, водночас доступно й вимогливо, що, звичайно, стимулювало до глибокого та повного засвоєння знань. Вона чудово володіла фортепіано, всі приклади з музичної літератури у її виконанні були зразком для вивчення студентами, а також відповідного глибокого аналізу, в чому викладач була справжнім майстром. У педагогічній методиці Віри Опанасівни переважали дві основні риси: перша полягала у тактовній вимогливості, навіть безкомпромісності в принципових моментах, друга – у рівних можливостях для всіх учнів отримати максимум уваги від педагога, що спонукало їх до відповідно великої концентрації та віддачі у навчанні.

Вже маючи за плечима серйозний педагогічний досвід, вона постійно удосконалювала свою методику викладання, що ставало потужним стимулом для педагогічних пошуків та новаторських експериментів молодих колег-викладачів, часто її колишніх учнів, які отримували від неї кваліфіковані поради та настанови.

Віра Опанасівна всі роки праці в училищі була відкритою до пізнання нового, активно реагувала на актуальні новини у світі музики, брала вагому участь у багатьох музично-мистецьких подіях. Нею завжди керувала велика любов до студентів і до своєї професії загалом.

З роками пам’ять, як густе сито, відсіює все другорядне, несуттєве у згадках і думках про людину, яка вже перейшла межу вічності, залишаючи лише головне, істинне, визначальне, що характеризує її, особливо, як згадуєш про непересічну, самобутню особистість. Саме такою особистістю, справжня величина якої з роками не зменшується, а, навпаки, зростає, був Ярослав Антонович Бодак. Глибока ерудиція, особливо в галузях фольклористики, історії музичного мистецтва та релігієзнавства, органічно поєднувалась у ньому з успадкованою від батьків внутрішньою культурою, шляхетними манерами, виваженістю у висловлюваннях, тактовністю, скромністю в спілкуванні як з колегами, так і зі студентами та тими, хто мав щастя його знати. А за всіма цими достойними якостями, яких самих по собі було б вже достатньо, щоб заявити про неординарність їхнього володаря, стояла людина, яка своїми працями зробила великий внесок у сучасну українську фольклористику дослідженнями та публікаціями лемківської піснетворчості. Він автор цілої низки статей і книг з історії української та зарубіжної музики (деякі у співавторстві з Ларисою Соловей), підручників та посібників для шкіл естетичного виховання, за допомогою яких входять і входитимуть у світ високого класичного мистецтва теперішнє і майбутні покоління юних музикантів. Такий величний нерукотворний пам’ятник залишив після себе Ярослав Бодак.

Сонячного вересневого дня 2017 року, на самому початку навчального семестру, ми прощались з Надією Степанівною Мойсеєнко – чудовою людиною, прекрасною дружиною, матір’ю і подругою, а ще надзвичайно ерудованим, професійним викладачем, водночас мужньою і вольовою, завжди емоційно стриманою жінкою, життєва свіча якої тихо згасла під подихом невиліковної, безжальної і жорстокої хвороби. Кілька років Надія Степанівна з перемінними успіхами намагалась боротись з недугою всіма відомими в нашій медицині засобами, але чисельні спроби перемогти її виявилися марними, хоч на певний час дещо продовжили її земне життя.

Про проблеми зі здоров’ям Надії Степанівни в останні роки її роботи в училищі знали буквально кілька найближчих подруг, які до останніх днів тримали в секреті цю інформацію, очевидно, за її особистим проханням, щоб недуга не вплинула на якість її навчальних стосунків зі студентами, хоч зовні вона трималась бездоганно, ніяк не виказуючи ознак прогресуючої хвороби, яка поступово підточувала її життєві сили. Але, пам’ятаючи Надію ще з консерваторських років, думаю, що вона зі своєю незалежною, схильною до позитивного сприйняття світу і людей натурою просто не могла допустити, щоб її жаліли і переводили спілкування з нею в мінорну тональність. Навіть в свої останні дні вона ніколи не втрачала самовладання, серед людей не дозволяла жаліти себе – тому на її вродливому обличчі ніхто не міг побачити жодної сльозинки, хоч їй було дуже важко! Вона дуже свідомо, спокійно, з великою гідністю покинула цей світ, як це в свій час зробили Надія Височанська і Ганна Мельник.

Надія Степанівна була чудовим викладачем з власною педагогічною методикою, виробленою за роки її навчання в Дрогобицькому музичному училищі та Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка, на основі власного педагогічного досвіду та шляхом інтенсивного вивчення, опрацювання і засвоєння різноманітних напрямків сучасної музичної педагогіки в навчальних закладах України. Вона постійно працювала над собою, добре знала та вивчала сучасну музику і заохочувала до цього своїх студентів-теоретиків. Досить сказати, що для того, щоб більш суттєво і переконливо пояснювати їм музичну термінологію на уроках гармонії, поліфонії та інших музично-теоретичних дисциплін, вона записалась на курси вивчення італійської мови!

До кожного студента вона мала індивідуальний підхід, пильно контролювала його особистий шлях професійного зростання, вчасно коригувала можливі відступи та відхилення від нього. Водночас Надія Степанівна завжди наголошувала, що училище готує не тільки кадри для консерваторій та музичних академій, але також і вчителів для музичних шкіл, тому її заняття зі студентами постійно мали комплексну мотивацію формування їх як педагогів.

Визнаний професіоналізм і глибоке розуміння музики поєднувались у Надії Степанівни з високою духовністю внутрішньо багатої людини, яка, володіючи харизмою яскравої індивідуальності, мала що сказати і чого навчити. За спогадами її учнів, пояснюючи новий матеріал, вона завжди намагалась збудити їх асоціативні уявлення, в одних випадках застосовувала діалогічну бесіду (питання – відповідь), в інших – за допомогою наведення паралелей з оточуючим світом або влучних метафоричних характеристик, перевіряючи домашні письмові завдання (з гармонії, поліфонії та ін.), Надія Степанівна ніколи не вказувала лише на недоліки (якщо вони траплялись в студентських роботах), а завжди пропонувала конкретні способи їх виправлення, пояснивши при цьому через порушення яких правил сталася помилка, і робила це з властивою їй доброзичливістю.

Я глибоко вдячний Надії Степанівні за те, що вона неодноразово з власної ініціативи друкувала в газетах рецензії на виконання моїх творів і робила це професійно. Я низько вклоняюсь їй за те, що вже будучи серйозно хворою (про що тоді я не знав), вона потратила багато свого дорогоцінного (в прямому розумінні) часу на написання передмов до моїх хорових збірників на слова Лесі Українки і «Жниварські пісні» та їх музикознавчий аналіз (збірники вийшли друком ще за її життя), а особливо за статтю в журналі «Молодь і ринок», в якій вона зробила блискучий розбір додекафонної техніки, застосованої мною в фортепіанному циклі «Раціональні ескізи» (передрукована в четвертому зошиті «Фортепіанних п’єс для дітей та юнацтва», який вийшов друком в 2018 р. як додаток до вміщених там нот циклу).

Лише пізніше мені стало зрозуміло, чому наприкінці червня 2017 р., напередодні літньої відпустки, коли я звернувся до неї з проханням написати передмову і зробити теоретичний аналіз до другого збірника жіночих хорів на слова Лесі Українки, рукопис якого вже був завершений, Надія Степанівна нічого зразу не відповіла і змінила тему розмови, делікатно натякнувши мені, що з певних причин, на жаль, цього зробити не може: вона тоді, передчуваючи близький кінець і будучи дуже відповідальною особою, не могла знати, скільки ще днів їй відпущено і чи встигне, тому так і відповіла, щоб нікого не підводити… А прожила вона ще трохи більше двох місяців…

Другий збірник жіночих хорів на слова Лесі Українки вийшов друком наприкінці червня 2018 р. Він мав назву «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь!»). Без Надії…

Спогади… Спогади… Коли згадую колег-теоретиків, з якими доля звела мене працювати разом, і які вже пішли від нас в кращі світи, мимоволі зринають в пам’яті початкові слова широковідомої в народі пісні, хоч не всі знають, що вона має авторів (слова І. Франка та Б. Лепкого, музика Л. Лепкого), «Час рікою пливе…». У цих трьох словах український поетичний геній ще до появи знаменитої «теорії відносності» Альберта Ейнштейна поєднав у творчому натхненні час з простором на прикладі ріки, яка пливе у вічність, безповоротно забираючи із собою все і всіх.

Часопростір в образі ріки хвилював і стародавніх греків, наприклад Геракліта, який прорік не менш знамениті слова про те, що в одну й ту саму ріку двічі не ввійдеш, тобто все, що народжується, має померти. Ніщо в природі не може протидіяти цьому закону, крім… пам’яті людської, яка в уяві може відтворювати будь-який часопростір минулого і тоді у спогадах «час рікою пливе» теж, але… назад.

Зараз, звернувшись до далеких берегів минулого часопростору, на кілька хвилин повернувши течію ріки часу назад, я в уяві знову побачив колег-теоретиків, яких вже немає в живих, почув їхні голоси, згадав зворушливо окремі життєві події, пов’язані з ними, і вловив себе на думці, що не можу відшукати в пам’яті нічого такого, що б хоч трохи характеризувало їх в негативному ракурсі, що б заставило мене думати про них зле.

І дійсно так воно й було, бо якщо незворушний часопростір залишає про людей, яких вже немає, тільки добру пам’ять, то, значить, вони недарма жили на білому світі і заслуговують на те, щоб про них теж хоч іноді згадали добрим словом вже в наш час, який теж «рікою пливе». І кожен з них, навічно покидаючи свій часопростір, прощаючись з живими, мав всі підстави сказати кожному з нас щирі слова латинської класичної формули кінцевого розставання, якими переважно завершувались тоді листи і письмові звернення до близьких і дорогих людей: «Vale et me ama» («Прощавай і люби мене»).

Проходить час, який забирає з собою людей, багатьох з яких ми знали, поважали і любили. Нічого вічного на землі не існує, а після життя людини про неї залишається пам’ять, і людина немарно живе на землі, якщо ця пам’ять є доброю і шанобливою. Саме такими були викладачі музично-теоретичного відділу нашого навчального закладу, про яких ми постійно згадуємо добрим словом, і на яких ми рівняємось в складних життєвих ситуаціях, а також використовуємо їх педагогічний досвід та професійні набутки, які вони залишили після себе. В тому, що училище імені Василя Барвінського гордиться багатьма своїми випускниками, які зараз стали відомими діячами української та зарубіжної музичної культури, велика заслуга і цих викладачів. Мабуть, їхні випускники – то найкращий пам’ятник, який вони залишили після себе. Вони заслуговують на те, щоб ми пам’ятали про них.

Микола Ластовецький,

викладач-методист музично-теоретичного відділу,

директор Дрогобицького музичного коледжу ім. В.Барвінського (1984 – 2015 р.р.),

заслужений діяч мистецтв України,

член Національної Спілки композиторів України