Олександр Верещинський – подвижник бандурного виконавства на Дрогобиччині (ювілейні узагальнення з нагоди 85-ліття митця)

Яскравим здобутком традиційної української культури є виконавська творчість бандуристів, в якій віднайшла своє втілення національна самобутність українців з притаманною їй духовною та морально-етичною складовою. Розповсюджене в усіх регіонах України та за кордоном бандурне мистецтво стало популярним завдяки непересічним творчим особистостям, які творили та пропагували його протягом століть. Одним з палких популяризаторів та подвижників бандури на Дрогобиччині став Олександр Верещинський (Кир’ян, 1940 р. н.), який доклав чимало зусиль для становлення й розвитку виконавства на національному інструменті в окресленому регіоні. Професійний бандурист, викладач-методист, кобзарознавець, суспільно-громадський діяч, він неодноразово доводив свій патріотизм та відданість бандурному мистецтву. З нагоди 85-літнього ювілею митця актуальним видається звернення до його творчої особистості та мистецької діяльності, які є невід’ємною складовою в процесі розвитку виконавства на бандурі.

Народився митець 23 травня 1940 року в місті Ромни, що на Сумщині, у сім’ї музично обдарованих людей, які, маючи неабиякий музичний хист, володіли грою на декількох музичних інструментах та були постійними учасниками церковного хору. Вони зуміли прищепити синові любов до музики, яка згодом стала справою всього його життя.

Завдяки знаному кобзарю Євгену Адамцевичу (1904–1972) в шестирічному віці хлопець познайомився з бандурою, а впродовж 1956–1959 років Олександр навчався гри на інструменті в Григорія Спиці (1911–1971). Після закінчення школи, за порадою своєї сестри Валентини Койдик, він вступив до Львівського музичного училища (сьогодні Львівський фаховий музичний коледж імені С. Людкевича), де продовжив навчання на бандурі, а також додатково опанував контрабас. Спершу талановитий юнак навчався у класі репресованого бандуриста Юрія Барташевського (1900–1961), одного з колишніх керівників оркестрової групи хору імені Григорія Верьовки. Згодом, на старших курсах училища, а потім і у Львівській консерваторії імені М. Лисенка (сьогодні Львівська національна музична академія імені М. Лисенка), куди О. Верещинський вступив 1963 року, він продовжив вивчати фах уже під керівництвом засновника львівської академічної школи виконавства на бандурі, Заслуженого діяча мистецтв України, професора, знаного конструктора бандур – Василя Герасименка (1927–2015).

Відзначимо, що від 1961 року О. Верещинський вже постійно займався на бандурі конструкції В. Герасименка, активно провадив концертну діяльність як соліст-бандурист. Окрім чималої кількості обов’язкових для вивчення програмних творів, у його репертуарі були думи «Буря на Чорному морі», «Про козака Голоту», «Невільницький плач»; народні пісні «Ой чого ти, дубе…», «Чорна рілля ізорана», «20 синів і 20 дочок», «Хома та Ярема», «Про Хортицю» у власному опрацюванні; авторські композиції «Гей, літа орел» (М. Лисенко до слів Т. Шевченка), «Віє вітер, віє буйний» (музика народна до слів І. Котляревського) та ін. Концертував талановитий бандурист у Львівській, Івано-Франківській, Херсонській, Миколаївській та Одеській областях.

Ще навчаючись у вузі, О. Верещинський розпочав свою педагогічну діяльність. Впродовж 1960–1968 років керував ансамблем народних інструментів та капелою бандуристів, які функціонували при будинку вчителя Львівського обласного відділення хорового музичного товариства України, а також викладав у Львівській музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької (1964–1965).

1968-го року О. Верещинський отримав скерування та переїхав до Дрогобича, де продовжив педагогічну діяльність у якості викладача класу бандури в місцевому музичному училищі (сьогодні Дрогобицький фаховий музичний коледж імені В. Барвінського). Спершу в нього навчались шість дівчат. Педагог зумів організувати невеличкий ансамбль, який концертував не лише в регіоні, а й неодноразово успішно виступав у Києві. 1970 року бандуристки мали честь представляти дрогобицький музичний заклад на Всеукраїнському звіті творчих колективів, де брали участь виконавці з 33-х музичних училищ. З-поміж учасників мистецького заходу ансамбль був визнаний одним з кращих. Варто зауважити, що в означений період, О. Верещинський разом з колегою по роботі та творчим побратимом заслуженим діячем мистецтв України О. Цигиликом (1939–2025), який на той час був художнім керівником училищного хору, зуміли організувати низку концертів, у яких очолювані митцями колективи на високому фаховому рівні представляли хорове та бандурне мистецтво Дрогобиччини.

1969 року О. Верещинського було запрошено до Дрогобицького державного педагогічного інституту імені Івана Франка (сьогодні Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка), де він започаткував на музично-педагогічному факультеті клас бандури. З метою забезпечення безперервності навчального процесу цього ж року педагог розпочав навчання юних бандуристів і в дитячій музичній школі № 1 міста Дрогобича, де також створив ансамбль. 1969 року згаданий дитячий колектив став лауреатом обласного конкурсу (II премія), що проходив у Львові.

За понад шістдесят років невтомної та високопрофесійної педагогічної діяльності О. Верещинський виховав більше сотні фахівців-бандуристів, серед яких непересічні музиканти, педагоги та науковці. Гордістю педагога стали: М. Сорока (Будник) – заслужена артистка України, лауреат премії імені С. Людкевича в галузі музичного мистецтва (2006), нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2018), засновниця тріо бандуристок «Червона калина», лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів; М. Мошик – заслужений діяч мистецтв України, Н. Лемішка (Панчишин) – народна артистка України, доцент Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка, солістка Тернопільської обласної філармонії та Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка; О. Дуляба – заслужений працівник культури України; О. Бобечко (Шаманова) – кандидат мистецтвознавства, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка; О. Перець (Семиліт) – кандидат педагогічних наук Кримського гуманітарного університету; Н. Дуб (Строїч) – солістка дуету «Ярослав-На»; Л. Підківка (Величкович) – викладач-методист Великолюбінської дитячої школи мистецтв; О. Голод (заступник директора з навчальної роботи Самбірського фахового коледжу культури і мистецтв), І. Тесак (Мельник) – викладач Самбірського педагогічного коледжу імені І. Филипчака, а також численні лауреати міжнародних та всеукраїнських конкурсів Н. Ватаманюк (Худак), Н. Євенко (Сковрон), З. Лужецька (Гжибовська), І. Шміло, О. Рибак та інші. Варто додати, що свого часу педагога часто запрошували в якості члена журі різноманітних мистецьких оглядів та конкурсів, в яких брали участь молоді талановиті виконавці.

Як досвідчений викладач, О. Верещинський постійно приділяв велику увагу виконавському та педагогічному репертуару бандуристів, невтомно та продуктивно працював над його поповненням та удосконаленням. Він став упорядником, а також автором ряду аранжувань та перекладів творів для бандури, що вміщені в дванадцяти збірниках, адресованих як зовсім юним, так і зрілим виконавцям. Серед них: Збірник старовинних сонат в перекладі для бандури (2000); Д. Чімароза. Сонати в перекладі для бандури. Збірники № 1 та № 2 (2000); С. Геллер. Етюди в перекладі для бандури (2001); Поліфонічні твори зарубіжних композиторів (2001); «Повій, вітре». Пісні у супроводі бандури з власною гармонізацією (2004); М. Ластовецький. Вибрані вокальні та інструментальні номери з музики до драми «Мальви» («Яничари») за Р. Іваничуком (2005); Поліфонічні твори зарубіжних композиторів епохи Бароко (2008); Альбом юного бандуриста. Поліфонічні твори (2015); Поліфонічні твори західноєвропейських композиторів епохи бароко в перекладенні для бандури (2015); «Зернятко». П’єси для бандури в перекладі О. Верещинського для музичної школи, музичного відділення мистецької школи» (2018); «Розмай». Твори українських і зарубіжних композиторів в перекладенні для бандури» (2018). Кожне видання педагога вирізняється професійністю у підборі та опрацюванні музичного матеріалу. «Найголовніша риса перекладань О. Верещинського – намагання найповніше передати авторський задум можливостями бандури, водночас транскриптор враховує вікові особливості виконавців, рівень опанування інструментом, пропонує увесь спектр новітніх виконавських бандурних штрихів і прийомів» – зауважив Б. Пиц. Збірники перекладів музичних творів в упорядкуванні О. Верещинського користуються популярністю серед бандуристів та суттєво доповнюють репертуар виконавців якісними музичними зразками.

У цьому контексті особливою видається збірка «Мальви» («Яничари») за Р. Іваничуком, де в перекладі для бандури представлені вокальні та інструментальні композиції авторства заслуженого діяча мистецтв України, члена Національної спілки композиторів України, члена Національної спілки театральних діячів України Миколи Ластовецького (1947 р. н.). Зауважимо, що творчість композитора охоплює важливі для українського музичного мистецтва теми, образи, форми та жанри, продовжуючи, передусім, надбання галицької композиторської школи. З допомогою новітніх засобів музичної виразовості композитор тонко поєднує в своїй музиці різноманітні образно-емоційні стани, змальовує ліричні почуття та переживання, майстерно відтворює історико-епічні та героїчні події. Творчий доробок М. Ластовецького складають твори для хору, симфонічного та струнного оркестрів, вокально-симфонічні, камерно-інструментальні композиції, а також музика на релігійну тематику та до драматичних спектаклів.

Потрібно відзначити, що твори композитора, які ввійшли до збірки «Мальви», набули особливого звучання в супроводі бандури, як інструмента, що найкраще передає глибоко-національний та патріотичний настрій народу в боротьбі з поневолювачами. Це видається важливим з огляду на те, що однією з основних тем вистави є, насамперед, тема визвольної боротьби українського народу за свою державну незалежність, яка втілена в образі Богдана Хмельницького. Саме цей період української історії чи не найкраще оспіваний кобзарями в історичних піснях та думах. Особливої актуальності, на думку М. Ластовецького, збірці додає ще й той факт, що «…проблеми, які стояли перед українським суспільством в середині XVII століття, як не дивно, є актуальними і тепер…». Пропоновані композиції в перекладі для бандури О. Верещинським найкраще повертають слухача в епоху запорізьких козаків, де народні виконавці були популярними співцями, які піднімали національну свідомість та вселяли віру в світле майбутнє свого народу.

Поряд з педагогічною та навчально-методичною роботою О. Верещинський повсякчас активно займався суспільно-громадською діяльністю. Популяризація бандурного мистецтва стала важливою ланкою його просвітницької роботи. Ще 1968 року, надихнувшись приїздом кобзаря Є. Адамцевича в Дрогобич, митець разом з дружиною Данутою Верещинською (1950–2017) створили домашню студію з красномовною назвою «Кобзарська світлиця». Свого часу в стінах світлиці регулярно проводились зустрічі з видатними кобзарями, поетами та письменниками, серед яких: Володимир Антоненко, Володимир Горбатюк, брати Роман і Богдан Жеплинські, Лайош Молнар, Микола Мошик, Олексій Нирко, Ігор Рачок, Григорій Спиця, Павло Супрун, Мирослав Цуприк, Йосип Яницький, Антоніна Листопад, Іван Гнатюк та інші. Свого часу, в помешканні Верещинських проводилися виїзні засідання Народного університету українознавства, який функціонував при Дрогобицькому товаристві української мови (ТУМ). Мистецькі акції, які часто відбувалися в «Кобзарській світлиці», супроводжували учні О. Верещинського, серед яких дует бандуристок «Кобзарівна» у складі Ірини Мельник та Ольги Голод. Відзначимо, що митцю належала ініціатива створення Дрогобицького регіонального осередку Всеукраїнської спілки кобзарів (сьогодні Національна спілка кобзарів України), яку він очолював від 1999 року.

Певний час О. Верещинський активно займався дослідженням та збереженням українського музичного фольклору. Плідними в цьому аспекті стали фольклорні експедиції митця впродовж 1964–1990 років на Чернігівщину (с. Лавіркове) та на Сумщину (м. Ромни). Саме тоді йому вдалося здійснити записи кобзаря І. Рачка (в тому числі, народний варіант гімну України), а також дуету у складі Г. Спиці та Є. Адамцевича, які, з поміж іншого, виконали славнозвісний «Запорізький марш». Всі ці унікальні записи зберігаються у домашньому архіві О. Верещинського та потребують ретельного опрацювання фахівцями в галузі етномузикології з метою ґрунтовного дослідження та популяризації зразків традиційної народної музики.

Відзначимо, що О. Верещинський доклав чимало зусиль для збереження пам’яті про Є. Адамцевича. 1968 року, в стінах Дрогобицького педагогічного інституту імені І. Франка (зараз Дрогобицький державний педагогічний університет імені І. Франка), він організував єдиний в Дрогобичі концерт кобзаря, де присутні мали можливість не лише насолодитися кобзарською музикою, а й поставити виконавцеві запитання. Вже після смерті Є. Адамцевича, у січні 1994 року, О. Верещинський взяв участь у Всеукраїнській науковій конференції, яка відбулась у Ромнах та була присвячена 90-річчю від дня народження кобзаря. В рамках заходу митець з Дрогобича виголосив доповідь «Мої спогади про кобзаря Є. Адамцевича» та представив дослідження «Авторство Запорізького маршу». Згадані матеріали він подарував краєзнавчому музею міста Ромни.

2004 року, напередодні сторічного ювілею Є. Адамцевича, подружжя Верещинських організували та провели у дрогобицькій Кобзарській світлиці оригінальний вечір спогадів, присвячений кобзареві. Слухачами і учасниками дійства були бандуристи, учні філологічної студії «Молоді пера», члени Дрогобицької «Просвіти». Присутні мали можливість ознайомитися з кобзарським архівом О. Верещинського та послухати «живий» голос Є. Адамцевича, а також його інтерв’ю-розповідь про самого себе. На честь непересічного кобзаря присутні бандуристи виконали ряд композицій, серед яких авторський твір Є. Адамцевича «На смерть дружини», славнозвісний «Запорізький марш» та інші твори.
Мистецьку цінність представляє епістолярій О. Верещинського з видатними кобзарями, який також зберігається в його домашньому архіві. Зокрема, цікавим та пізнавальним є листування сімей Верещинських та Адамцевичів, яке виявляє спільне бачення обох родин на проблему збереження та пропагування бандурного мистецтва та висвітлює їх думки, плани та переживання. До прикладу, в одному з листів до творчих побратимів з Дрогобича, що датований 20 грудня 1968 року, Лідія Адамцевич черговий раз писала про концертну діяльність кобзаря: «…В Києві ми пробули два тижні. Євген Олександрович виступав в університеті, консерваторії, видавництвах «Дніпро», «Наукова думка», «Молодь», «Мистецтво», «Веселка», клубі трамвайників, а також на радіо записали 10 пісень у фонд, потім будуть пускать в ефір і за кордон, обіцяли також зробить платівки. Виступи пройшли з великим успіхом. Також Олександрович грав у відомого скульптора Івана Гончара, який виліпив потім бюст…».

Стараннями О. Верещинського було відроджено ім’я однієї з перших жінок-бандуристок України – Олесі Левадної (1905–1988). «Чимало зусиль для того, щоб ім’я Олесі Левадної не вкрилося порохом забуття доклало знане і шановане в Дрогобичі подружжя Верещинських – Данута і Олександр… Саме вони розшукали Олесю Левадну та отримали цінні відомості від учениці Гната Хоткевича» – читаємо у дослідженні про бандуристку. 1948 року вона оселилася в Дрогобичі та продовжила свою творчо-виконавську діяльність у Заслуженому Прикарпатському ансамблі пісні та танцю «Верховина» (тоді ще «Прикарпаття»). Після переїзду О. Левадна провадила досить відсторонений спосіб життя. Довгий час вона нікому і нічого не розповідала про себе. Причиною стало те, що бандуристка дуже боялась переслідувань, яких зазнали чимало кобзарів та представників патріотично налаштованої української інтелігенції згаданого періоду. Завдяки подружжю Верещинських, 1999 року на стіні будинку (Дрогобич, Площа Ринок 15), де проживала бандуристка, було встановлено меморіальну дошку на її честь.

Зазначимо, що за великі здобутки на творчій та педагогічній ниві О. Верещинський неодноразово був нагороджений численними грамотами, подяками і нагородами. Почесна грамота міністерства культури України (2006), якої митець був удостоєний за вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність, займає в цьому переліку особливе місце.

10 червня 2010 року в актовому залі Дрогобицького державного музичного (тоді ще) училища імені В. Барвінського відбувся грандіозний концерт-вітання з нагоди 70-річчя від дня народження та 50-річчя педагогічної і творчої діяльності О. Верещинського. У концерті взяли участь колишні учні педагога (М. Сорока (Будник), Н. Ватаманюк (Худак), О. Рибак, І. Шміло, Н. Євенко (Сковрон), І. Євсенко, ансамбль «Царівна», дуети «Скерцо» та «Ярослав-На» (Ярослав та Наталія Дуб), а також гості (Х. Вівчар), студенти О. Верещинського та його випускники 2010 року (Т. Білокур, Л. Войтів, Н. Кончаківська, О. Семеліт), які подарували незабутнє свято не лише ювіляру, а й усім шанувальникам бандурного мистецтва.

Сьогодні митець перебуває на заслуженому відпочинку. Слід відзначити, що його вагомий внесок як бандуриста, педагога та активного громадського діяча в розвиток бандурного мистецтва Дрогобиччини є незаперечний. Впродовж 60-ти років невтомної праці на творчій кобзарській ниві митець доклав чимало зусиль для становлення, розвитку та процвітання виконавства на бандурі в окресленому регіоні, яке стало невід’ємною складовою мистецтва бандуристів як в Україні, так і за кордоном.

Оксана Бобечко
кандидатка мистецтвознавства,
доцентка кафедри музично-теоретичних дисциплін та інструмент тальної підготовки
ДДПУ імені І.Франка