Модест Менцинський в контексті світового оперного мистецтва
(до 145-річчя від Дня народження)
Наприкінці XIX і першої третини XX століття в багатьох країнах світу з’являються співаки з прекрасними голосами і високою культурою співу. Це так би мовити, «взірцеві співаки», які блискуче володіли вокальною технікою, спрямованою на виконання оперного репертуару, вміли переходити з одного стилю співу на інший і чудово виконувати музику свого народу.
Серед них: Енріко Карузо, Тітта Руффо, Галлі Курчі, Маттіа Баттістіні, Федір Шаляпін. У сузір’ї цих видатних митців особливе місце посідають українські співаки – Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Модест Менцинський.
Модест Менцинський народився 29 квітня 1875 року в селі Новосілки (нині Мостиський район Львівської області) у сім’ї священника Омеляна Менцинського, який був освіченою, культурною людиною, патріотом України і в такому ж дусі виховував своїх дітей, прагнув дати їм освіту.
Модест Менцинський навчається у Дрогобицькій, а згодом у Самбірській гімназії, по закінченні якої у 1896 році стає студентом теології Львівської духовної семінарії. Він одразу привертає до себе увагу, позаяк природа щедро обдарувала його голосом рідкісної краси і своєрідного забарвлення. Талант юнака помітили і професори «Консерваторії Галицького Музичного Товариства у Львові», які запропонували йому навчатися музики і співу. З дозволу ректора семінарії він стає студентом цього навчального закладу, студіюючи вокал у знаного професора Валерія Висоцького. В 1899 році, по закінченні третього курсу семінарії Модест Менцинський їде до Німеччини, щоб продовжити навчання співу.
Саме в цей час, у другій половині XIX століття, в країнах Європи, зокрема і в Німеччині, відбувається становлення і розвиток національних оперно-вокальних шкіл. Це було викликано новими потребами композиторів оперного жанру, серед яких Д.Верді й, особливо, Р.Вагнер. Змінюються погляди на співацький голос і його використання в оперному мистецтві. Як зазначає відомий український співак і педагог Богдан Гнидь, – «Вагнер уявляв собі співочий голос як надвиразний інструмент, що вплітається в оркестрову тканину…. Мелодійна лінія вокальних партій дуже складна, часто з широкими інтервалами та незручними для голосу перехідними нотами.». В операх Вагнера переважають три типи голосів – героїчний тенор, драматичне сопрано і драматичний бас-баритон. Крім цього, запровадження ним нових вокальних форм – монологів, розповідей, діалогів, які призводять до декламаційного співу Sprechgesang, а також використання великого складу оркестру з численною кількістю мідних та ударних інструментів вимагають від співаків надзвичайного обдарування, досконалої вокальної техніки і міцного здоров’я. Тому не викликає подиву той факт, що у 1861році, після 77 репетицій Віденський оперний театр визнав твір «Трістан та Ізольда» непридатним до виконання. Все ж прем’єра опери відбулася в Мюнхені у 1865 році. Партію Трістана виконав відомий німецький співак Людвік Шнор фон Карольсфельд, але через вісім днів після виступу він помер у віці 29 років від фізичного і душевного перевиснаження. Можна лише уявити могутність таланту, надзвичайну вокальну техніку і артистизм Модеста Менцинського, який виконував всі опери Р. Вагнера.
Отже виконавська практика ставить нові завдання вокальній педагогіці. Попередні методичні засади формування співаків, основою яких був стиль bell canto, вже не могли забезпечити потрібних професійних якостей для виконання оперних творів нового типу. Таким чином постає питання пошуку нових методичних принципів виховання співаків. Серед інших німецьких педагогів, які намагалися вирішити проблему був професор консерваторії у Франкфурті на Майні Юліус Штокгаузен. Його метод полягав «… у синтезі італійської та французької шкіл співу з врахуванням фонетики німецької мови».
Саме у Юліуса Штокгаузена, по приїзді до Німеччини, навчається Модест Менцинський. Юнак наполегливо і з завзяттям працює над вдосконаленням мистецтва співу і акторської гри, бере участь у виставах оперної студії, виступає в концертах і невдовзі стає одним з кращих студентів консерваторії. Успіхи Модеста не проходять повз уваги дирекції Франкфуртської опери. Йому пропонують виступити у головній ролі – Ліонеля в опері «Марта» Фрідріха Флотова. Дебют відбувся 18 вересня 1901 року і пройшов з великим успіхом. Критики дають високу оцінку вокально-акторським даним співака. Перші рецензії відзначають рідкісної краси голос, справжній артистизм, виразність гри і дбайливе ставлення до поетичного тексту. Так, з вистави «Марта», розпочинається тріумфальний поступ Модеста Менцинського на європейських сценах.
У творчій біографії співака простежуються такі періоди – Швецький (1903-1910), Кельнський (1910-1926), і знову Швецький (1926-1935). За умовами контракту і в Швеції, і Кельні він мав право виїзду на концертні виступи в інших містах, чим активно користувався.
Вже у жовтні 1903 року, на запрошення дирекції Королівської опери Швеції, Менцинський виступає в партії Лоенгріна, в однойменній опері Р. Вагнера. Вистава пройшла з винятковим успіхом, що стало підставою до укладення з ним контракту аж до 1910 року. Репертуар творів, у виконанні яких він бере участь, постійно розширюється, передовсім це опери Вагнера «Тангейзер», «Трістан та Ізольда», «Валькірія», «Загибель богів», «Летючий голандець», «Нюрнберзькі мейстерзінгери», «Зігфрід», а також «Трубадур», «Аїда», «Отелло» Д.Верді, «Фіделіо» Бетховена, «Самсон і Даліла» Сен-Санса, «Німа з Портічі» Обера, «Фауст» Гуно та ін. Це свідчить про широку амплітуду вокально-сценічних можливостей співака. Менцинський швидко опанував шведську мову і всі опери співав цією мовою.
Своїм чудовим виконанням він завоював також і прихильність критиків, які хвалили Менцинського за досконале володіння голосом, й уміння проникати в зміст і стиль виконуваного, за чітке фразування та чисту дикцію, вражаючу сценічність та пластичність. У березні 1910 на сцені Стокгольмського театру відбулася прем’єра опери «Трістан та Ізольда». Образ Трістана, створений Менцинським, став феноменальним досягненням в оперному мистецтві загалом. Доречно згадати, що, готуючись до відзначення 150-річчя від дня народження Ріхарда Вагнера у 1963 році, Нью-Йоркський театр «Метрополітен» не знайшов артиста в країнах Європи і на американському континенті, який би погодився співати партію Трістана повністю від початку до кінця. Кожну дію виконував інший співак. За значний внесок у розвиток шведської музичної культури король Швеції Оскар відзначив його Золотою медаллю за літературу і мистецтво, а згодом і орденом Вази.
Незважаючи на сприятливу і доброзичливу атмосферу у Швеції, все ж у 1910 році Менцинський приймає пропозицію переїхати до Кельна. Його приваблювала можливість брати участь у щорічних Вагнерівських фестивалях у Байрейті, а також сильна творча група театру. Після виступу в Кельні в опері «Валькірія» Р. Вагнера, критики відзначали що: «…Кельнська опера збагатилася справжнім великим талантом, який якнайкраще зможе тягнути на собі репертуар героїчного тенора і співати провідні арії в постановках великих опер».
Працюючи в Кельні протягом 16 років, співак значно розширює свій репертуар. Це не тільки всі опери Р. Вагнера, але й ще численна кількість шедеврів світової оперної класики – всього понад п’ятдесят – твори різні за стилем і жанром. Власне критики постійно відзначали ідеальне, блискуче і глибоке виконання артистом провідних партій в операх різного стилю. Створити з такою художньою переконливістю різнохарактерні образи було під силу тільки людині високої загальної культури, ерудованій, надзвичайно талановитій та високопрофесійно освіченій, яким власне і був Модест Менцинський. Партії, виконані ним – це наслідок наполегливої, старанної щоденної праці над собою та великої вимогливості до себе і до свого мистецтва. В листі до своєї племінниці Ірини Бобровської він писав: «Хоч як це красно бути артистом, все-таки цей хліб дуже і дуже тяжко зароблений, і на цю кар’єру може пускатися лише той, у кого є незвичайний талант, охота до безконечної праці (бо артист мусить учитися до самої старості), величезне замилування до артистизму взагалі, віра у свої сили і певність у осягненні означеної собі цілі. Хто хоче бути артистом, мусить сказати собі: або я буду першим, або ніким».
У 1926 році Модест Менцинський завершує свою німецьку артистичну кар’єру, виходить на пенсію і повертається до Стокгольму, де відкриває свою приватну вокальну школу. В листі до Філарета Колесси пише: «Шкода, що не можу урядити такої школи у Львові, Києві чи десь-інде в Україні».
Серед його учнів найбільш відомим стає Арне Суннегорд – майбутній професор Стокгольмської вищої музичної школи. Він виховав цілу плеяду видатних оперних співаків, які продовжують школу Модеста Менцинського. Сучасний шведський музикознавець Карл-Гунар Олен зазначав: «…протягом 30-70 років жоден педагог співу не мав такого великого значення для шведської опери, як Модест Менцинський. Він був фактично творцем шведської вокальної школи, яку так талановито продовжив Арне Суннегорд».
Не дивлячись на те, що більшу частину життя Модест прожив за кордоном, він був справжнім патріотом України. Протягом всієї артистичної кар’єри співак широко репрезентував у Німеччині, Швеції, Чехії, Австрії музику своєї Вітчизни – обробки народних пісень, солоспіви українських композиторів. Це була його внутрішня потреба, а також прагнення дати слухачам інших держав уявлення про духовну могутність країни, яка його зростила. Він говорив: «За все те, чим я став, я завдячую передусім рідній землі, що наділила мене музикальним слухом, голосом і любов’ю до музики».
Попри тріумфальні успіхи на європейських сценах, Модест Менцинський за найменшої можливості приїздив на Батьківщину. Він вболівав за долю українського народу, спонсорував навчання молодим талановитим українцям, які через матеріальну скруту не могли здобути відповідної освіти. У різні роки брав участь у ювілейних концертах, присвячених вшануванню Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Маркіяна Шашкевича та інших, давав благодійні концерти, зокрема один з них відбувся у місті Дрогобичі. Збір коштів з цього виступу призначався на підтримку дитячого сиротинця. Він співав у багатьох містах, містечках і навіть селах Галичини. Серед інших йому акомпанували такі визначні особистості як Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Нестор Нижанківський. Ця творча співпраця митців перетворювала кожен виступ на справжнє свято мистецтва. У програмі концертів переважали обробки народних пісень, солоспіви українських композиторів – Д.Січинського, В.Матюка, Я.Лопатинського, С.Людкевича, В.Барвінського. Але найбільш улюбленим репертуаром були вокальні твори Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка.
У всіх без винятку рецензіях, відгуках, спогадах слухачів відзначається особливе високомистецьке виконання таких солоспівів М.Лисенка як «Гетьмани, гетьмани», «За думою дума», «Мені однаково». Зокрема Станіслав Людкевич писав: «Лише Модест Менцинський показав нам як слід виконувати романси Лисенка. Його драматичний голос (Лисенко насамперед був драматург, а не лірик), німецька школа найбільш підходили до виконання цих романсів». Тож Менцинський був не тільки неперевершеним «вагнеристом», але й таким же неперевершеним виконавцем творів Миколи Лисенка. Довідавшись у 1925 році про те, що у Харкові відкрився перший державний український театр опери та балету, співак звертається у листі до директора театру Сергія Каргальського з пропозицією влаштувати йому гастрольні виступи в Україні. Це листування тривало чотири роки, але позитивно вирішити питання не вдалося, хоч зі свого боку Менцинський пішов на всі поступки. Він не отримав можливості приїхати в Радянську Україну і виступити на її сценах.
Останні концерти співака в Галичині відбулися у 1928 році, як завжди, з величезним успіхом, а у Стокгольмі на радіо він востаннє виступив 29 квітня 1934 року в день свого 59-річчя. 11 грудня 1935 року Модеста Менцинського не стало. Все життя думками і душею він був з рідною Україною. Свою особисту бібліотеку, дбайливо і продумано зібрану, він заповів бібліотеці Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові. Це був митець світового масштабу, який залишив яскраву сторінку у світовій оперній культурі. За висловом Миколи Колесси «….тепер, з перспективи багатьох років, оцінюючи величезне значення Модеста Менцинського для української культури, ми можемо констатувати, що і в тодішних несприятливих умовах він вписав світлу сторінку в наш музичний літопис і наш народ може по праву гордитися своїм великим сином».
Олександра Дмитрієва,
голова ПЦК теорії музики ДМК ім.В.Барвінського
