Музичний дивосвіт творчості Лесі Дичко

/до ювілею української композиторки Л.Дичко

24 жовтня 1939року/

Леся Василівна Дичко – видатна представниця української музичної культури, неперевершений митець сучасності.

Твори мисткині завжди широко представлені на хорових фестивалях, конкурсах та у концертних програмах світу: США, Канади, Франції, Великобританії, Голландії, Іспанії.

Леся (Людмила) Дичко – українська композиторка, народна артистка України, заслужена діячка мистецтв України, лауреатка Національної премії України ім.Т.Шевченка.

Л.Дичко багато зусиль докладає для розвитку й популяризації української хорової музики. Вона – голова журі конкурсів молодих композиторів «Південна Пальміра», Форуму християнської молоді України, член журі Міжнародного хорового фестивалю в місті Хайнувці (Польща), провадить велику роботу як секретар Національної спілки композиторів України з організації хорових концертів «Музик Фесту» і «Прем’єр сезону».

Всі важливі віхи української культури ХХ століття та нинішнього часу неможливо уявити без творчості Лесі Дичко. Її мистецький шлях розпочинався в знакові для української музики 60-ті роки: серед друзів того покоління були Валентин
Сильвестров, Леонід Грабовський, Євген Станкович, Володимир Губа.

Лесі Дичко пощастило займатися в класі Бориса Лятошинського, який завжди виявляв інтерес до новаторства у творчості, заохочував до цього і своїх учнів. Завдяки школі Б.Лятошинського, вони засвоювали найновіші мистецькі течії, художні пошуки західноєвропейської культури 2-ї половини ХХ сторіччя, виявляли новий незвичний погляд на можливості фольклору.

Музика Л.Дичко належить до елітарної української культури нового часу.

Її творчість – не просто континуація того, що було. Вона знаменує новий напрям модернізму в українській музиці кінця ХХ - початку XXI століття, модернізм «шістдесятників». Це було очевидне протистояння традиціоналізму, що знаходив підтримку в догматах соцреалізму та народності в радянську епоху.

Одним з перших і найяскравіших неофольклорних творів композиторки стала кантата «Червона калина» (1968-1971). В українській народній символіці супліддя калини означає відданість рідній землі, любов до неї аж до самозречення і найбільших жертв. Знайомі кожному українцеві пісні «Чи я в лузі не калина була», «Пісня про Байду», «Побратався сокіл з сизокрилим орлом», «Дума про Нечая» в кантаті сприймаються по-новому, свіжо і незвично.

Виконання саме цього твору стало помітною подією в мистецькому житті України, а до молодої, талановитої композиторки прийшло особливе визнання. Кантата «Червона калина» стала уособленням нашої національної історії, символом непокори і нездоланості, символом любові до України. Зазначу, що у ті часи пильне око цензури стежило за кожним кроком митця і навіть натяки на національні акценти сприймалися як прояви націоналізму. І все ж, зовнішні чинники ніяк не могли стати на заваді патріотично зорієнтованим творцям національної культури.

Головна особливість новацій Лесі Дичко – у гострому відчутті часу. І в цьому – часто не одностайне погодження з ним, а – порушення стереотипу сприйняття. Поява кожного з творів – подія – своєчасна і органічна.

Новизною символічних образів, гостротою засобів музичної мови позначені її балети «Метаморфози», «Досвітні вогні», «Катерина Білокур», камерно-вокальні твори на слова П.Грабовського, Л.Українки, М.Рильського, І.Франка, опери «Золотослов», «Різдвяне дійство», ораторія «Індія - Лакшмі».

1500-річчю Києва мисткиня присвячує монументальні хорові твори – ораторію «І нарекоша ім’я Київ» («Легенди про Київ») та кантату «У Києві зорі». Прагнучи правдиво показати історичні події, зафіксовані в літописах, композиторка на основі неординарного й глибокого синтезу професійної та народної музики поєднує різноманітні інтонаційні пласти – давньоукраїнську монодію, українську думу, обряд, ліричні пісні.

Л.Дичко приділяє постійну увагу творчості для маленьких музикантів і слухачів. Це кантати «Сонячне коло», «Здрастуй, новий добрий день», «Весна», «Барвінок», в яких оживають безпосередньо-наївні, ігрові та казково-фантастичні образи українських дитячих казок і обрядів.

Найбільшу популярність і визнання принесли Л.Дичко саме хорові композиції, в яких вона продовжила українську традицію авторської духовної музики і майстерно поєднала риси українського народного й церковного хорового співу.

Важко знайти в Україні співочий колектив чи ансамбль, який не виконував би твори Лесі Дичко. Важко також назвати в країні та за її межами хоровий конкурс чи фестиваль, де не брала б участь «хорових справ майстер» Леся Дичко, яку жартома називають «міністром хорової культури України». А відомий польський композитор Ромуальд Твардовський «присвоїв» їй звання «Королева української хорової музики».

Леся Дичко неодноразово була гостем нашого міста, нашого музичного коледжу. Її Літургія Іоанна Золотоустого, окремі частини з Божественної Літургії № 1 були виконані в церкві Пресвятої Трійці.

Варто зазначити, що Л.Дичко чи не перша в сучасній українській музиці звернулась до жанру «літургії». Її дві Літургії позначені неформальним підходом до класичного канону жанру, новаторською силою музичного «слова» й, дуже важливо, гармонічною красою цілого.

Обидві Літургії існують у кількох варіантах – для різних складів виконавців, а Друга – для концертного виконання і для церковної відправи. Слід зазначити, що Перша Літургія витримала найсуворіший іспит, прозвучавши у Кафедральному соборі св.Володимира міста Києва з дозволу заступника Патріарха Київського і Всієї Руси-України Блаженнійшого Митрополита Філарета. Цей твір присвячений чоловічій хоровій капелі Л.Ревуцького, яка була першим її виконавцем. Серед досконалих інтерпретаторів Другої Літургії – камерний хор «Київ», художній керівник Микола Гобдич ( випускник нашого музичного училища), який і підготував цей твір до друку.

Л.Дичко – митець широких уподобань. Її знання шедеврів живопису, архітектури, скульптури, літератури знаходять в музиці чудове поєднання. Можливо тому її творчості властивий художній та культурний універсалізм. «Враження від архітектури, історичних пам’яток різних країн і народів я намагаюся осмислити в музиці», – зазначає Л.Дичко. Власне завдяки цьому виникли «Іспанські фрески», «Французькі фрески», «Швейцарські фрески».

Сьогодні постать Лесі Дичко – справжнє явище мистецтва, втілення національної стихії, філософічности, самобутніх духовних традицій України. Сама композиторка не уявляє свого життя без музики: «Я маю дуже щасливу долю. Все життя я віддала музиці. I якби мені запропонували все спочатку, я б знову обрала музику. Музика, музика і тільки музика». І своїм творчим життям Леся Дичко робить все для того, щоб наповнити цей світ Добром, Любов’ю, Милосердям.

Многая літа мисткині! Нехай буде благословенне її ім’я!

Лариса Соловей,

викладач ДМФК імені В.Барвінського