Недоспівана пісня Володимира Івасюка (1949-1979)
Сьогодні виповнилось би 70 років Володимиру Івасюку – видатному українському композитору, поету, співаку, Герою України, який за любов до України поплатився своїм життям.
«Крило стає крилом тільки під час лету», – цей афоризм часто повторював В.Івасюк. За віком його політ був дуже короткий. Доля відвела йому земний шлях всього в 30 років. Але він встиг стати легендою.
Талант Володимира помітили, коли хлопцю не було і 10 років. Про нього вже тоді говорили у рідному місті Кіцмані. У 15–почули Чернівці, в 20 років – говорила вже вся Україна, а ще за рік, у свої 21, були створені пісенні шедеври «Водограй», «Червона рута», «Я піду в далекі гори», які перемогли на всесоюзному та міжнародних фестивалях «Пісня-71» та «Пісня -72» і визнані найкращими піснями року.
І… його за це вбили – жорстоко та підступно. І не встиг закінчити оперу «Дарина», кантату «Чуття єдиної родини», написати чимало мелодій до своїх поетичних текстів. Його вбили ті, хто боявся сили слова, донесеного через його пісню. Що відчувають ті, хто вбив Володимира Івасюка чи давав такий наказ, чи планував ретельно його смерть, коли слухають його пісні? Та хіба можна вбити безсмертну душу?
Дотепер залишається таємницею обставини смерті композитора. У квітні 1979 року Івасюк йде на заняття в консерваторію і більше не повертається. Причини смерті називають різні – самогубство через кохання, замовне вбивство агентами КДБ, творча криза. Архіви цієї справи кілька десятиліть не відкривалися, були під грифом «таємно».
Тодішня офіційна влада прикрилася формулюванням «загинув за нез’ясованих обставин у Брюховицькому лісі». Слідчі органи «зам’яли» справу та оголосили офіційну версію, в яку ніхто не вірить, – самогубство. У ті фатальні дні зникли всі ноти, що були в івасюкiвському портфелі. За день до свого зникнення Володимир скаржився на дзвінки з анонімними погрозами на свою адресу.
Кому заважав тоді, у 1979 році, Володимир, коли його пісні звучали по всіх теле- та радіоканалах, коли він був народним улюбленцем. «У житті Володя мав щастя від творчості і від того, що зла нікому не чинив, нікому не заздрив і невтомно працював для своєї доби і рідного народу», – згадував його батько Михайло Івасюк.
А можливо КДБ схиляло Володю до співпраці. Але він був не з тих, хто робив те, що йому не гідне. Можливо його кинули у підвал СІЗО, закатували і вивезли у ліс, інсценізувавши самогубство.
На похорон Володимира Івасюка на вулиці вийшов чи не увесь Львів, багатьом у той день забороняли покидати робочі місця. Труну несли на руках до самого Личаківського цвинтаря. Похорони композитора вилились у масову акцію протесту проти влади. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного — люди принесли їх ще більше. Діяла вказівка про заборону друкувати у газетах співчуття родині Володимира, його батькові, відомому українському письменникові. Трагічна загибель… Заборона на творчість Івасюка й намагання зробити все для того, щоб його ім’я і твори відійшли у забуття. Не змогли, не знищили.
Володимир Івасюк — один із творців української естрадної музики. Він автор більше ста пісень, 53 інструментальних творів, п’єс для скрипки й фортепіано, варіацій для камерного оркестру, музики до кількох театральних вистав у Львові та Дрогобичі. Улюбленим жанром Івасюка була балада: балади про дві скрипки, про мальви, отчий дім, юнацька, батьківська, балада про Віктора Хара.
Івасюкові пісні співають і знають. Композитор був дуже прискіпливий і вимогливий до поетичного слова. Він завжди говорив, що пісня має бути оптимістичною, нести людям радість і надію, щось світле і чисте. Саме на піснях Володимира Івасюка розпочалася щаслива творча доля відомих співаків: Софії Ротару, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Лілії Сандулеси, Іво Бобула. Його пісні співали не тільки в Україні, але й поза її межами — ансамблі «Песняри» (Білорусь) та «Орера» (Грузія), полька Едіта П’єха мала в своєму репертуарі «Водограй».
Кажуть, що талановиті люди мають талант у всьому. Таким був й Володимир. І не музикою єдиною. Володів образотворчим талантом, був неординарним художником. Малював акварельними фарбами або простим олівцем натюрморти, автопортрети, шаржі, карикатури, пейзажі та портрети видатних людей. Мало кому відомо, що Івасюк був професійним медиком та скрипалем, він чудово грав на фортепіано, віолончелі й гітарі. Закінчив Львівський медичний інститут, в аспірантурі вивчав патологічну фізіологію. Навчався на композиторському факультеті Львівської консерваторії ім. М.Лисенка в класі А.Кос-Анатольського.
Івасюк був не просто музикантом, він був патріотом України. Те, що молодий музикант був авторитетом для українців, знала і радянська влада, намагаючись використати його «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Він так нічого й не написав у 1979 році для прославлення горезвісного «возз’єднання». Натомість взявся за створення опери козацької доби. Він не спекулював своїм ім’ям, яке тоді було на устах у мільйонів людей.
26 січня 2009 року після неодноразових звернень сім’ї Володимира Івасюка, громадськості та групи народних депутатів Генеральна прокуратура України поновила розслідування причин і обставин смерті композитора, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину. 12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка. «Вбитий співробітниками КДБ», — заявив прокурор Львівщини Роман Федик в лютому 2015 року.
Про таких, як Володимир Михайлович Івасюк, кажуть: вони грішні первородним гріхом таланту. Він мав ще один «гріх» перед системою70-х, яка нівелювала, ламала, нищила будь-яку особистість, — він творив обличчя української культури, яка може зробити честь будь-якій цивілізованій нації. Своєю геніальною творчістю він підносив дух нашого народу, спростовував твердження про його меншовартість.
Лариса Соловей,
викладач Дрогобицького музичного коледжу імені В.Барвінського
