Юрій Созанський і Дрогобиччина. До 95-річчя від дня народження

У Дрогобицькому музичному училищі, нині – Дрогобицький музичний фаховий коледж імені Василя Барвінського – свого часу вчилися чимало видатних особистостей, що робить честь нашому мистецькому закладу. У багатьох з них доля склалася надзвичайно драматично, але це не перешкодило їм подолати невимовні труднощі й утвердити себе як творчі індивідууми. До таких належить Юрій Созанський.

Мистець народився 4 березня 1926 року в Гродно (нині Білорусь), але сформований родинним оточенням та «аурою» західноукраїнського міста Дрогобич. У своїх спогадах «Сторінки з мого життя» Юрій Созанський пише: «…біографію можна писати самому – тоді це буде сповідь, а може писати її і хтось інший – тоді це буде легенда або (зважаючи на авторську позицію того, хто пише) пасквіль. Я не хочу легенди»… Йому довелося побувати у Польщі, Україні, Австрії, Німеччині, Угорщині, Молдові, «відсидіти» сім років у таборах ГУЛАГу, Туркменістані… Потім були роки навчання та творчої роботи в межах колишнього СССР та Туркменії.

Юрій (Георгій-Казимір) Созанський народився у шляхетній родині. Батько – польський офіцер Стефан Созанський «Korczak de Worona» (за походженням з роду австрійського барона von Turk, донька якого Марія й була матір’ю С. Созанського, а його батько – Іполіт Созанський – походив з роду греко-католицьких священиків у Турці на Бойківщині). Матір – українка Магдалина Жук (із родини Коссаків, що дала Україні видатних діячів національно-визвольних змагань – полковника УСС Гриця Коссака; видатного патріота, що загинув у боротьбі за незалежність Карпатської України – Зенона Коссака). Батьки Юрія Созанського розлучилися, а тому у вихованні та формуванні його світогляду, як і молодшої сестри Галі (Гелени), головну роль відіграли мама з бабцею. Вони тоді жили у Дрогобичі. Музику завжди шанували в їхньому домі (мати була солісткою хору «Дрогобицький Боян»).

Юрій тепло згадує дириґента Михайла Іваненка, який виграв у лотереї і значну частину грошей передав дрогобицькій родині Созанських для купівлі фортепіано. Після цього Юрій із сестрою почали інтенсивно займатися музикою. Здібності хлопця помітив авторитетний Василь Барвінський і вже на довгі роки не випускав його з поля зору, а в 1941 – 1944 рр. удосконалював гру юнака безпосередньо…

Треба зазначити, що долі Юрія, його матері, а також його великого вчителя отримали своєрідні «паралелі»: усі троє зазнали поневірянь у ГУЛАГу. Мама, Магдалина Созанська, була заарештована і ув’язнена на сім років тільки за те, що була солісткою «буржуазно-націоналістичного» хору. Того самого – «Дрогобицького Бояну», який у сучасній Україні відновив свою творчу діяльність і нині продовжує розвивати здобутки свого попередника…

Читачеві може стати ясним, в яких умовах відбувалося становлення Юрія Созанського та його сестри як майбутніх професійних музикантів. Уже в юнацькі роки він показав себе перспективним піаністом. Після «визволення» 1939 року Дрогобич став обласним центром: утворилася філармонія, був організований симфонічний оркестр і в 1940 році юний піаніст (йому ще не було й 14 років) успішно виконує «Угорську рапсодію» для фортепіано з оркестром Ф. Ліста.

Здавалось би, відкриваються нові багатообіцяючі перспективи, але сподівання виявилися марними – вже вирувала Друга світова війна і Україна ось-ось мала опинитися в її епіцентрі… З приходом німців (1941 р.) відновлюється діяльність українських установ і товариств, що дало можливість юнакові закінчити гімназію, водночас навчатись грі на фортепіано у Львові у В. Барвінського і працювати концертмейстером хору «Дрогобицький Боян». Життєво-практичний досвід «обростав» необхідними знаннями з різних царин музики.

Пройшли роки, наближалася доба нового «визволення». Попереднє – «золотого» вересня — у пам’яті українців залишило найважчі враження: заборона українського в усіх виявах, насаджування пролетарської «культури», арешти й заслання осіб, пов’язаних із національно-суспільною діяльністю. Влітку 1944 р. 18-річний Юрій Созанський зупинився перед вибором, в якому з трьох варіантів принаймні два «світили» йому ГУЛАГом (і він таки його не минув). Це – залишатися на місці й чекати приходу радянських військ; іти в Карпати до бандерівців (УПА) – чи записатися в СС-Юнаки і податися на Захід із відступаючими німецькими військами.

Юнак робить свій вибір: «Не тільки вмирати, але навіть стати калікою «За Родину і за Сталіна» я не хотів, і воювати на «два фронти» (в УПА) – теж». Німці СС-Юнаків у воєнні операції не вводили, і взагалі ця організація була підпорядкована не СС, а Люфтваффе. 10 місяців, проведених у ній, цілком вистачило для «особого відділу»: після мандрів по Австрії Юрій Созанський вирішує повернутися додому. Американці перевозять його в радянську зону, в якій його одразу мобілізують до Червоної армії (в Угорщині). Далі події закрутилися швидко: приїзд до Одеси, «дружні» розмови спеців, а далі арешт, слідство і вирок: сім років ув’язнення в ІТЛ (ісправітєльно-трудових лаґєрях). Підставою послужило те, що нібито юнак навчався у розвіддиверсійній школі (хоча цього насправді не було).

У «Спогадах» Созанський пише: «На ніч нас набили в камеру більш ніж сотню мужчин. Дихати не було чим. Ні стояти, ні сісти не можна було. Та й на ногах вистояти цілу ніч не було сил». Зрозуміло, що в цій ситуації могло дійти до кривавих суперечок. Слово свідкові: «І раптом… прозвучала тиха, спокійна, мелодійна українська мова: «Петро» заспівав «Сонце низенько» і в цьому ж виконанні одного актора вже до кінця звучала «Наталка Полтавка» Котляревського. Камера притихла»… Музична професія дуже допомогла Юрієві у відбуванні терміну ув’язнення: він був незамінним у культурно-виховних заходах «архіпелагу». Ця система працювала дуже злагоджено: Созанському, як трохи згодом і його матері та вчителеві Василеві Барвінському довелось оспівувати «найпрекраснішу й найгуманнішу» країну в світі – СССР та її вождя-лиходія. Саме тоді у Юрія з’явилися нові друзі, серед яких німці, литовці, євреї, поляки; в ув’язненні ним були створені перші музичні твори.

У 1954 році Ю. Созанського було звільнено. Варто зазначити, що на початку 90-х його, як і десятки тисяч інших невинних, було реабілітовано вже в новій, Незалежній Україні. З великим завзяттям Юрій надолужує прогаяне: за неповних два роки закінчує Дрогобицьке музичне училище, одружується. Його дружина – музикознавець і педагог Фріда Скорина, теж зазнала багато втрат від тоталітарного режиму. До останніх років свого життя вона була вірним другом і надійним помічником у всіх напрямах діяльності талановитого та неспокійного чоловіка. А цими напрямами, крім фортепіанної діяльності, стають дириґування, композиція і музикологія.

Життєві дороги Юрія Созанського продовжувалися в Івано-Франківську, де він очолив оркестр у музично-драматичному театрі (працював як дириґент та композитор). Саме в ці роки я запам’ятав його: студенти музичного училища з повагою відгукувалися про нього як про вимогливого творчого керівника театрального оркестру. У той час мені довелося тісно спілкуватися зі своєю вчителькою, його дружиною – Ф. Скориною: не зменшуючи вимогливості, вона свої високі знання вміла поєднувати з доброзичливістю. Згодом їхня донька Лада Созанська вчилася в Дрогобицькому музичному училищі на музично-теоретичному відділі; нині – кандидат мистецтвознавства, живе і працює в Києві.

Далі Юрій Созанський працює у Донецькому музично-педагогічному інституті (дириґування симфонічними оркестрами, наукова діяльність, керівництво науково-технічним студентським товариством), у надрах якого народжувалися та розроблялися новаторські ідеї у царині музикології. У «перерві» між цими напрямами – навчання в Київській консерваторії, згодом – в аспірантурі. Саме там почалася плідна співпраця під керівництвом відомих учених: Горюхіної, Шреєр-Ткаченко та дириґентів Рахліна, Канерштейна. Під впливом дослідницьких пошуків відомого фольклориста Володимира Гошовського, з яким Юрій Созанський приятелював, у останнього зароджуються нові ідеї філософської концепції музичного мистецтва як особливої метамови. Наближаючись до певної системи у власних дослідженнях, зачіпаючи заборонені на той час проблеми семіотики, семантики, інформатики, структурного аналізу (як і кібернетики чи генетики), вчений часто виступає з науковими доповідями, стимулює здібних студентів до пошукової роботи, пише низку праць на незвідані теми. Ці здобутки стають відомими маститим московським вченим – В. Бобровському, Є. Назайкінському, В. Медушевському. Деякі новітні на той час ідеї українського вченого запозичуються або нещадно критикуються в дусі доби.

Можемо собі уявити, які бурі відбувалися в душі непересічної особистості. Якщо додати, що за плечима Созанського вже був чималий творчий досвід і значні здобутки в дириґуванні – десятки творів класичної музики у виконанні симфонічних оркестрів Київської оперної студії, Донецької та Луганської філармоній; композиції — як окремі твори для інструментів, солістів чи хору, так і авторська музика до низки музично-драматичних вистав (збереглися доброзичливі рецензії-експертизи відомого музикознавця-композитора Л. Кауфмана на музику до деяких вистав, як свідчення талановитої та вмілої творчості), також – лекторська наукова робота (виступи на наукових конференціях, низка глибоких новаторських статей) – складається певна уява про величезний розмах діяльності цієї людини.

І стався зрив, нерви не витримали, музикант, повстаючи проти рутини й несправедливості, вирішує стати… трактористом. Юрій закінчує курси трактористів і починає працювати за новою спеціальністю. Після нещасного випадку (каліцтво руки) Созанський вирішує покинути Україну в 1982 р. і опиняється в Туркменістані. Там він знаходить друзів, нову сім’ю, працює у Чарджоуському музичному училищі педагогом музично-теоретичних дисциплін, розгортає просвітницьку й науково-методичну роботу. Музикант виступає у концертах з фортепіанними дуетами разом із дружиною (друга дружина – піаністка Валентина); дириґує симфонічним оркестром, для якого пише нові твори та оркеструє класичну музику; складає низку методичних посібників із врахуванням національної специфіки тюркської республіки. Акцентую на цьому, бо і в національно-мовних питаннях Юрій Созанський залишає свій слід: чудово знаючи низку іноземних мов, він цікавиться й особливостями тюркських мов. А стосовно німецької пише, наприклад, незрівнянний есей «Переклад німецького тексту van Swieten’a в ораторії Гайдна «Пори року» (Доля одного перекладу релігійного тексту в світській ораторії)». Тут автор вказує на недолугість та фальшивість перекладу тексту відомого твору, зумовлені ідеологічними догмами тоталітарного режиму.

…Досить тривалий час, перебуваючи далеко від України, Юрій Созанський не пориває родинних і приятельських стосунків. Постійно спілкуючись із сестрою Г. Созанською-Климків, відгукується на її заклик поширити свій доробок в Україні: помалу він стає відомим, принаймні, на заході України. Галина (Гелена) Созанська-Климків – доцент Львівської консерваторії імені М. Лисенка була моєю вчителькою зі спеціалізованого фортепіано на історико-теоретичному факультеті.

У травні 2006 року в Дрогобицькому училищі ім. В. Барвінського з нагоди 80-річчя від дня народження Юрія Созанського відбувся концерт його творів, виконавцями якого були педагоги й студенти училища; презентація книги за редакцією кандидата мистецтвознавства Лілії Назар «Юрій Созанський. Спогади. Матеріали. Дослідження». Тоді ж вийшло друком фундаментальне дослідження вченого «Музична семіотика» (за редакцією Лілії Назар).

З Юрієм Созанським вже в наш час я увійшов в листовний контакт, на що він охоче погодився. З далекого Туркменістану я отримав низку листів з додатком цікавих матеріалів про його життєпис і наукові розвідки. Серед іншого, родинні дати, копії документів про засудження, спогади про Дрогобицьку гімназію, про навчання у Василя Барвінського; «Люди і долі (про маму)», «П’ять дрогобицьких літ», «Якщо б я писав щоденник» та ін. Ці матеріали – свідчення високоосвіченої людини, що пережила і була учасником буремної історії середини ХХ сторіччя – представляють неабияку вартість для майбутніх поколінь.

Володимир Грабовський,

викладач ДМФК ім. В.Барвінського