Творець пісні, що стала символом нації

(до 210 - річниці від дня народження Михайла Вербицького)

2025 рік по праву можна назвати роком Михайла Вербицького – 4 березня виповнилось 210 років від дня народження, 7 грудня – 155 років від дня, як він відійшов на вічний спочинок. І ще один ювілей – 160 років від першого публічного виконання пісні «Ще не вмерла України».

Ім’я композитора протягом тривалого часу було призабуто, навіть найменший натяк про отця Михайла у будь-якому тексті вважався радянськими ідеологами більше ніж небажаним, в усіх цитованих джерелах викреслювалося оте маленьке «о.» з-перед прізвища Вербицького, а краще було це прізвище взагалі пропустити.

Після багатьох років заборони і забуття, творчість М. Вербицького впродовж ХХ ст. досліджували З.Лисько, Б.Кудрик, М.Загайкевич, О.Зелінський, Л.Кияновська, О.Козаренко.

М. Вербицький – священник української греко-католицької церкви, один із фундаторів національної композиторської школи України, а це творча діяльність здебільшого теж священиків І.Лаврівського, В.Матюка, А.Вахнянина, І.Воробкевича, П.Бажанського. Ця школа залишила, хоч і в опосередкованій формі, свій відбиток на художньому світобаченні авторів ХХ ст. – В.Барвінського, С.Людкевича, А.Кос-Анатольського, Р.Сімовича, Є.Козака, М.Колесси.

Творчість М.Вербицького мала велике значення для піднесення музичної культури західноукраїнських земель, що розвивалася в особливих і складних умовах. Високий художній рівень творів митця, майстерність композиторського письма дають право називати М.Вербицького першим в українській музиці на Галичині, найбільшим після Д. Бортнянського хоровим композитором, першим галицьким симфоністом, оперистом і останнім композитором-гітаристом, незважаючи на те, що він не мав професійної музичної освіти (С. Людкевич).

Загалом його біографія дуже складна і драматична. М.Вербицький народився 4 березня 1815 року в селі Явірник Руський, неподалік Перемишля в родині греко-католицького священика. Помер 7 грудня 1870 року і похований у селі Млинах на Яворівщині (тепер Польща).
У 10 р. осиротів і ним опікується перемиський єпископ Іван Снігурський. Саме він створив перший український хор у 1828 р. та музичну школу при перемиському соборі.

М.Вербицький здобув добру європейську освіту в цій школі. Його вчителями були відомі чеські фахівці А.Нанке, В.Серсаві, Ф.Лоренц, а також на формування його творчості мали вплив Й.Гайдн і В.Моцарт та українські композитори М.Березовський та особливо Д.Бортнянський, якого Вербицький назвав «українським Моцартом». Натомість М.Вербицького називали «малим Бортнянським». Стосовно стану хорового співу в школі сам Вербицький згадував: «…школа стала консерваторією у мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і, здавалося, що в Європі, крім трьох відомих категорій музики – німецької, італійської і французької, існує ще четверта категорія – українська».

Згодом навчається у Львівській духовній семінарії. У нього складаються творчі стосунки із М.Шашкевичем, І.Вагилевичем, Я.Головацьким, М.Устияновичем, О. Шухевичем, А. Могильницьким, провідниками українського національного відродження.
Його доробок – понад 100 творів різних жанрів. Значні композиторські досягнення М.Вербицького пов’язані насамперед із церковною творчістю, хорами на тексти українських поетів та музикою до театру.

Він є автором понад сорока церковних і тридцяти світських композицій. М.Вербицький став першим у Галичині музичним інтерпретатором Шевченкової поезії і взагалі дав перші зразки поем в українській хоровій музиці. Кантата «Заповіт» належить до його наймасштабніших, найвидатніших композицій, яку за значимістю і художніми якостями С. Людкевич ставить поряд із «Заповітом» М. Лисенка, який, до речі, був замовлений батьком Василя Барвінського. Обидва «Заповіти» прозвучали на одному ювілейному концерті Кобзаря 1868 року у Львові на 7 річницю смерті Шевченка і викликала однакове захоплення. Так символічно перетнулись шляхи двох корифеїв української національної композиторської школи, митців різних поколінь, і так розпочалась в українській професійній музиці шевченкіана, що сьогодні налічує декілька сот творів у різних жанрах і стилях (Л. Кияновська).

Вербицький – активний учасник в організації перших українських вистав у Перемишлі, він співпрацював з театром «Руської бесіди» у Львові. Для театру створює музику до понад двадцяти театральних п’єс. Мелодрама Вербицького до тексту І.Гушалевича «Підгіряни» на початку ХХ ст. виконана 500 разів.

З оркестрових композицій відомі 12 симфонічних увертюр-симфоній, які стали першими зразками національної симфонічної музики в Галичині. Людкевич їх вважає першими талановитими зразками української симфонічної музики не тільки в Галичині, а й в Україні загалом, тобто тим наріжним каменем, від якого бере початок українська симфонічна творчість.
Про душпастирську діяльність ієрея Вербицького добре знають служителі церкви. Він був єдиним композитором першої половини ХІХ століття на теренах України, який працював у цій галузі.

Музику і спів отець Михайло вважав молитвою, і навпаки, молитву – музикою. Доступна, звернена до людей, покликана піднести їхній молитовний настрій, духовна музика Вербицького набула широкого розповсюдження. Його твори співали у великих храмах і скромних сільських церквах, безліч разів переписувались регентами, поширювались у рукописах. І часто втрачали своє авторство. Вони і зараз звучать як в концертному виконанні, так і в церковному побуті. Його перу належать і твори для гітари, якою він володів блискуче, і для якої склав самовчитель та впорядкував збірку популярних творів. Вона стала першим таким посібником в Україні.

Фактично у більшості жанрів М. Вербицький виступає піонером західноукраїнської школи, демонструючи неабияку майстерність у пристосуванні європейських художніх норм до національного фольклорного ґрунту. Для Михайла Вербицького Україна була більше, ніж місцем народження. Вона була його натхненням, його найвищою цінністю. Через свою музику він прагнув передати красу і силу рідного народу. У своїх творах він завжди залишав частину себе, віддаючи Батьківщині усе, що міг.

В останні роки життя митець займався педагогічною діяльністю, писав статті про проблеми української музичної освіти у Галичині. Серед його учнів були священники-композитори і фольклористи – В.Матюк і П.Бажанський.

М. Вербицький – автор музики до національного гімну «Ще не вмерла України». Пісні, що йшла з народом впродовж 160 р. і йде з ним далі, пісні, якій судилося стати Державним Гімном України, пісні, яка об’єднує українство на всіх обширах земної кулі. Дата створення дискусійна – 1862-1863 рр. Перша публікація тексту П.Чубинського була у львівському літературно-політичному віснику «Мета» у грудні 1863 р., а текст тривалий час приписувався Тарасу Шевченкові.

Існують дві версії написання твору – хоровий варіант та сольної пісні у супроводі гітари. Публічне виконання пісні-гімну відбулось 10 березня 1865 р., перша публікація пісні – у збірці русько-українських квартетів «Кобзар» в 1885 р. Твір поширюється у різних варіантах, копіях, перекладах (у Канаді, США, Австралії, Бразилії, Німеччині, Англії).

За періодизацією дослідника О.Зелінського, історичний шлях твору можна розділити на три періоди: І – існування твору як політичної пісні; ІІ – побутування і утвердження як загальнонаціонального гімну; ІІІ – твір функціонує як державний символ, з коротким спалахом – 1939, прикінцевим відновленням у 1991 р.

6 березня 2003 р. Уряд України ухвалив текст та прийняв Закон про Державний Гімн України зі словами першого куплету та приспіву вірша П.Чубинського, повернувши згадуваний у ранніх документах варіант першого рядка «Ще не вмерла України і слава, і воля».

За останні роки гімн набув нового значення: гімн боротьби – він звучить на передовій, в окопах, під час прощань із героями, гімн єдності – його співають і в Україні, і за її межами, об’єднуючи українців усього світу, гімн нескореності – його виконували навіть під окупацією, попри ризик переслідувань.

Гімн став символом національного духу, який неможливо зламати. Українці співають його з гордістю, впевненістю і надією – «Ще не вмерла України і слава, і воля!».

Лариса Соловей,

викладач ДМФК імені В.Барвінського